Розділ «ХXI»

Ейфорiя вiд перших успiхiв минула i чим далi, тим бiльше мене непокоїла думка, що я штучно пiдтасовую знайденi факти пiд свої версiї. Адже схованку в очеретах мiг робити хтось iнший. Мiг i сам Чумак, але з якоюсь iншою метою, i нiхто не заважав йому пiсля цього, виїхавши з ворiт бази «В'юнище», потрапити припустiмо, до рук людей, що бажали його загибелi з тих чи iнших причин, i про що вiн сам навiть не здогадувався. Мiг Чумак подарувати дiвчинi книги через просту симпатiю, випити кави i бiльше нiколи не зустрiтися з нею. А сама Iра Коваленко, цiлком ймовiрно, могла дати їх почитати подругам, а сама вийти пiзно увечерi з дому i потрапити у випадкову пригоду. З Максютою справи складалися ще простiше: тому, хто стоїть бiля «корита» i гребе звiдти, забуваючи про здоровий глузд, зникнути взагалi не проблема. А щодо збiгiв у датах… Яких тiльки збiгiв не буває у життi!

Я не мав жодного незаперечного доказу i усе, що знаходив, було наче окремими камiнчиками, з яких при бажаннi складалася не одна дотепна версiя. Проте абсолютної взаємної вiдповiдностi частинок не було. I менi залишалося сподiватися, що зрештою колись-таки знайдеться ще один камiнчик, найпотрiбнiший, i тодi складеться повна мозаїка. А тому усi ресурси я кинув на пошуки подруг Iрини, тих, що перебували за межами лiтоб'єднання. Велику допомогу я отримував вiд Андрiйовича. Завдяки службовому становищу, часто через iнших вiн розвiдував для мене такi речi, викопував такi факти i матерiали з того чи iншого слiдства, якi без нього я не мiг би роздобути. Андрiйович був потрiбною людиною у системi i нiхто не наважувався йому вiдмовити. Його послуги я намагався чередувати з послугами Прокопчука, з розрахунком, що жоден з них не отримає при цьому повний обсяг iнформацiї i не зможе таким чином прорахувати мої версiї.

Прокопчук також сприяв менi усiм, чим тiльки мiг. Хоч як крути, вiн був тим, на кому за настання неактивної фази i «зависло» слiдство. Маючи великий досвiд оперативно-розшукової роботи, майор виявився ще й нормальною, тверезо мислячою людиною, яка розумiла, що вiд моїх успiхiв залежить i загальний успiх офiцiйного розшуку. Знав майор i те, що справа не злiзе з нього, доки не знайдеться сам Чумак або ж його рештки. За цей час менi довелося багато спiлкуватися з ним i переконатися, що у певному розумiннi цiй людинi можна довiряти. Спiвпраця наша стала тiснiшою, але й це не давало належного результату.

За останнiй час менi довелося пересваритися ще з двома членами «великої п'ятiрки». Першим був Кушнiр. Протистояння його органiзацiї зi Спiлкою письменникiв чимось нагадувало менi відносини «Надiї країни» з «Волею народу». Але раптом перед керiвництвом обох органiзацiй постала потреба порозумiтися, щоб провести акцiю пам'ятi письменників, що постраждали, як перефразував я сам — «вiд рiзних причин». Додали до цiєї когорти й Андрiана Чумака. А Кушнiр, що почав розмову з перспектив видання двох моїх книжок, невдовзi перейшов до моєї участi у заходi.

Звiсно, я не стримався, назвавши абсурдною, нехай не цiлу акцiю, але принаймнi присутнiсть у поминальнику Чумака. Адже невiдомо ще, чи є Чумак взагалi постраждалим! Саме це i намагався я з'ясувати, ведучи розслiдування. Та Кушнiр вчепився наче ягдтер'єр до лисячого хвоста, намагаючись тягти мене з нори. Менi пропонувалася участь як — подумати тiльки — письменника! I навiть (очi самi полiзли на лоба) послiдовника iдей Чумака в нацiональнiй лiтературi, для чого термiново i навiть заднiм числом пропонували вступити до асоцiацiї.

Нi, ну таке треба придумати. Терпець мiй урвався i я наговорив зайвого, усвiдомивши, що тепер принаймнi ця органiзацiя точно не сприятиме менi у виданнi творiв.

Другою знову ж таки була Свiтлана. I вона також причепилася з конкретною пропозицiєю. Їй забаглося моєї присутностi у телепрограмi. Вона не вимагала розкриття таємниць слiдства, взагалi нiяких фактiв. Лише хотiла зняти невеличку передачу, завдяки якiй усi побачили б, що пошук Чумака триває i головне — що вона сама i далi зацікавлена в цій справі. Але й це я вважав шкiдливим. Хоч що кажiть, а розшук — це свого роду полювання. I зайвий глум при цьому створюють лише несерйознi мисливцi. Я до цих не належав, до того ж просто не мав часу на таку дурню. Тому знову вiдмовив.

Розмова вийшла неприємною. Можливо, я був не зовсiм правий i мав би спробувати якимось чином використати це, аби потягти з неї якусь корисну iнформацiю. Але настирлива журналiстка вперто лiзла у союзники, намагаючись часом пiдпустити ще й жiночих чар. I тут також моєму терпцю швидко настав кiнець. Не витримало друге Я, запас мiцностi якого залишав бажати кращого. Довелося образити її, прямо заявивши, що вона менi не до шмиги. Насправдi якраз усе було навпаки, але ефекту я досяг i вона пообiцяла не нав'язуватися бiльше як жiнка, проте пояснити менi на практицi, що її краще мати серед друзiв.

У вiдповiдь хотiлося заявити, що, схоже, я розумiю, чому її зрештою-таки не витерпiв Камiнський, але вчасно стримався.