Розділ «ХХXII»

Я знав, що собаки не говорять. Та водночас розумiв, за певних обставин пес мiг би розповiсти нам багато. Якщо, звiсно, зумiти його «запитати». I я спробував.

У Олени, здавалося, зовсiм вiдняло мову, коли я повiдомив, що знайшов Джая.

— Його ж так звуть?

— Так… з-дається… А… Андрiй? Що?…

— Не знаю, — поквапився вiдповiсти я. — Заспокойтеся, по-перше. Нiчого поганого не сталося. Нiчого такого, яке змушувало б думати, що… Ну, ви розумiєте. Просто знайшов пса. А перед цим останнє мiсце перебування вашого чоловiка, звiдки вiн телефонував. Людей, якi його бачили. Менi це вдалося.

— Я… я хочу приїхати, — одразу запропонувала вона.

— А я тому i телефоную. Тепер ваш приїзд конче потрiбен. I якнайшвидше.

— Дякую, — щиро промовила Олена. — Я вiрила, що у вас вийде.

— Поки що нiчого значного, але я також вiрю. Збирайтеся. Сьогоднi по обiдi за вами приїде машина. Мої колеги привезуть вас.

Не гаючи часу, Павло з Романом виїхали у зворотному напрямку.

Вони мали привезти документи, фотографiї Джая. З ними мала приїхати i його господиня. Звiсно, я попередив її про необхiднiсть суворо зберiгати таємницю. Друге Я при цьому дипломатично вичiкувало.

На дорогу мала пiти доба, i я вирiшив не гаяти часу. Пам'ятаючи нещодавню пригоду у болотi, Сергiй так i не вiдпустив мене самого, хоч я наполягав. Вiн залишився неподалiк з машиною, а я попрямував у хащi. Десь тут, очевидно, зiбрався зимувати i вiрний Джай.

Болото не було велике, але для одного мисливця його вистачало з лихвою. Я iшов тихо, намагаючись не хрустiти стеблами сухого бур'яну. Саме тут можна якнайкраще пiдкрастися до плеса. Залишалося тiльки сподiватися, що учорашнє полювання не до кiнця розлякало качок i вони вночi повернулись на болото.

Стояв густий туман i тиша перших приморозкiв огортала мовчазнi кущi верболозу. Ось i плесо. Усе наче у молоцi. «Де ж ти зiбрався зимувати? Пропадеш. Замерзнеш у снiгах…» Крок за кроком просуваючись до плеса, я намагався почути знайоме сюркання крижнiв, але стояла повна тиша. От вже i цямкнуло пiд чобiтьми. У грудях щось стиснулося, адже добре пам'яталося учорашнє купання, яке минуло без наслiдкiв. Нi, я все-таки не вiрив, що тут можна зникнути. Отак просто — лише тому, що це «Бермуди». Та все ж…

Ще два кроки. Чоботи почали грузнути. Зовсiм поруч кущ верболозу. З нього стирчать гiлки, за якi можна схопитися, якщо… Але й там росли кущi. Просто передi мною! Звiдки ж взялася прiрва? Серце вiдчувалося добряче. Бух-бух… Бух-бух… Кiно та й годі.

А наступної секунди воно зупинилося. На якусь мить. Поряд шубовснуло i залопотiло крильми. I закрякало! Просто передi мною здiйнялося двоє крижнiв, якi до цього сидiли на диво тихо. Усе вiдбулося «на автоматi». «Бах-бах!» Чiтко було видно, що один пiшов донизу. I одразу ляснув об воду. Є. Полювання вiдбулося.

— Джай! Сюди, Джай, сюди! Апорт!

Голос зiрвався вiд хвилювання i засвистати, як показував Зварич, я не змiг. Саме так кликав собаку Чумак. З другого разу свист вдався i я причаївся. Стало зовсiм тихо.

— Джай! Сюди, Джай!