Розділ «ХXXIV»

Як я молив долю i мисливську вдачу подарувати менi сьогоднi хоча б щось! Хоча б одну маленьку качечку! Нехай би пiсля цього був невдалим увесь сезон наступного року, а зараз одну! Лише одну! Завдяки їй Джай обов'язково вийшов би зi схованки.

Сергiй з Оленою причаїлися у бур'янах на протилежному пагорбi, з iншого берега. Саме тим берегом мав пiдiйти здичавiлий пес, уникаючи зустрiчi зi мною. Безперечно, його бентежила моя присутнiсть, але… Можливо, у його життi сталося щось таке, що тепер змушувало обходити людей десятою дорогою. Щось таке, пiсля чого зник його господар.

Я тихо просувався знайомою стежкою, протореною ще учора. Стояла тиша. Туман потроху розсiювався, тож проглядалися очерети i навiть частина плеса посерединi. Качок не було. Осiннi крижнi обережнi, i два полювання поспiль на таких маленьких угiддях вiдлякали їх. На цiлому березi не злетiло нiчого i залишалося тiльки чекати появи нових табунцiв, якщо взагалi це станеться. Адже на носi зима. Шукати ж його просто так…

Чагарники навколо болота займали значну площу. Невдовзi їх однаково треба буде прочесати у надiї знайти якiсь слiди Чумака, але до цього я обов'язково хотiв зустрiтися з Джаєм.

Я просувався берегом по колiно у водi, не наважуючись переходити цю межу. Болото наче вимерло. Тихо стояли очерети i нi вiтринки. Час вiд часу я зупинявся, прислухаючись. I вуха двiчi зловили шарудiння очерету на тому березi. Зробивши ще кiлька швидких крокiв, я закляк.

«Бовть»…

Це був Джай. Тихо та обережно вiн рухався протилежним берегом. Розумний пес з багатими навичками швидко зрозумiв, що моя ранкова присутнiсть пахне м'ясом, а також вiдкриває у цьому закутку його величнiсть Полювання! I хто зна, чи оте друге не було для нього важливiшим! Я уявляв, як у недалекому минулому Джай починав скакати вище голови вiд радостi, уздрiвши першi ознаки мисливських приготувань свого господаря, заважаючи нормально збиратися, як його завзятий гавкiт ставив «на вуха» весь дiм, викликаючи роздратування господинi. Не дарма це був елiтний мисливський пес.

Зважаючи на ширину болота у цьому мiсцi, до нього було якихось двадцять п'ять-тридцять крокiв. А угiддя виявилися порожнiми, якраз сьогоднi. I тодi я зважився на цей трюк. Зiбравши у жменю добрий шмат зiв'ялої осоки разом з корiням i ґрунтом, замотав навколо нього стебла. Вийшов такий собi важкий валик завбiльшки з качку. Через туман Джай гарантовано не мiг мене бачити зi своєї схованки.

Тримаючи цей муляж у правiй руцi, лiвою впер рушницю прикладом у колiно i натис на спуск. «Б-бах»! А далi швидкий замах, i створений власноруч «крижень» полетiв на центр невеличкого плеса. Ляпнуло добряче, i тепер вже Джай мусив бачити, як щось впало на воду i пiшли кола. Цей фокус часто використовують мисливцi, аби скерувати собаку на пошуки у потрiбне мiсце, якщо простi умовляння не дiють, а запах дичини нюху не досягає. Ну!!!

Ураз на тiм березi шубовснуло i Джай поплив. Завмираючи, я дивився, як швидко просувається мiж осокою та верболозом його чорна висловуха голова. Зараз.

Шум, з яким Сергiй з Оленою спускалися з пагорба, почув навiть я у своїй засiдцi. Зараз почує Джай. Тодi пропало. Втече у «джунглi» i все. А я хотiв, щоб вiн побачив Олену зблизька, вiдчув запах, почув дзеленчання карабiнчикiв повiдця. Тiльки так здичавiлий пес мiг потрапити у її руки. Тiльки б Сергiй не зiпсував усе!

На щастя зголоднiлий Джай настiльки був захоплений пошуками неiснуючого крижня, що усе решта було неважливим. Плаваючи там, де ляснуло об воду, вiн намагався вловити знайомий хвилюючий запах теплого пiр'я. А його не було. У повному нерозумiннi пес крутився на мiсцi, аж доки не змучився i не змерз. I не раз долiтало до моїх вух його тихе розпачливе скавучання. А потiм виснажений, зрештою поплив геть, причому не у свою схованку, а по прямiй, до протилежного берега. Найкоротшим шляхом. Туди, де причаїлися Сергiй з Оленою. Серце моє завмерло.

— Джай! Джайчику! Ходи до мене! Джай! Сюди!

Стало тихо. А потiм пролунав свист Сергiя. Вискочивши на берег, я кинувся в обхiд.

Вони iшли менi назустрiч. Двоє. Джая поруч не було. У менi все впало.

— Що?…

— Не пiдiйшов, — розвiв руками Сергiй.

— Я бачила, — розпачливо говорила Олена, — вiн вагався. Кiлька секунд стояв i дивився на мене! I нюхав, але… Я просила, усе робила, як ви казали. А потiм, щойно зробила крок назустрiч, вiн пiшов.

Це була помилка. Не треба було робити цього кроку. А може здичавiлий пес почув ще й Сергiя, тому чкурнув подалi вiд можливих неприємностей. Менi залишалося тiльки скрушно похитати головою.