Розділ «L»

На скiльки захоплюючою була б справа, а людина має харчуватися. Коли про це забуваєш, думки несподiвано починають вiдволiкатися, потiм виникає неточнiсть рухiв, далi трем пальцiв… I лише коли випадково потрапляєш у шлейф кулiнарних запахiв, одразу розумiєш, у чому рiч. Поїсти забули, виявляється… Коли ж це було востаннє?

Хлопцi щось наминали в однiй з машин, i пiд час зупинки до мене зрештою дійшло. У Вишгородi ми заїхали в центр i почали шукати ресторан. Той, де обiдали з Оленою, наштовхував на недоречнi думки. А за хвилину переднiй «Туксон» пiд'їхав до паркувального майданчика.

Мiсця було мало i втиснути три такi «грати», щоб вони стояли поруч, нам не вдалось. Якийсь вiдвiдувач кинув свою «Ниву», не подумавши про iнших. Тому другий «Туксон» — той, що увесь час їздив ззаду, припаркувався неподалiк за кiлька машин. Власне, менi було однаково. Валентин пiдозрiло зиркнув на «Ниву», яка заважала ретельному виконанню iнструкцiй.

А при входi до зали озирнувся на неї i я, адже на машинi були номери нашої областi. Тут, у Вишгородi. Я загальмував. А наступна думка змусила мене взагалi повернутися назад. Важко було стверджувати це отак-от упевнено, але на подiбнiй «Нивi» їздив…

Хмм…

Провiднi приватнi детективи мають бути бiльш спостережливими. Я всiвся до своєї машини, хлопцi позбиралися поруч.

— У чому рiч? — не приховуючи тривоги, запитав Валентин.

— Менi потрiбно знати, хто приїхав на цiй «Нивi», — пояснив я. — Схоже, вiн сидить у ресторанi. Я йду гляну.

— Хiба що разом, — розвiв руками Валентин.

— Таким кагалом? На нас одразу звернуть увагу, — не згодився я. — А менi не потрiбно бути упiзнаним. Я сам. Ця людина не становить небезпеки.

— Вiдпадає, Петровичу, — стояв на своєму охоронець. — Як собi хочете. Ми не можемо перешкодити вам вести слiдчi дiї, але безпека… Не дай Бог що — ви навiть не уявляєте, що потiм з нами…

Ми вiд'їхали подалi пiд дерева i продовжували дискусiю там. Становище особи, яка перебуває пiд охороною, мало масу незручностей. Зрештою ми з Валентином увiйшли вдвох. Лише за пiвхвилини пiсля того, як ще двоє вiдчинили дверi i одразу пройшли у глибину залу. Я присiв за крайнiм столиком, сподiваючись, що мене не помiтили. А помiчати особливо й не було кому. Зала виявилась майже порожньою i, затуляючись меню, я роздивився усiх.

Офiцiантка пiдiйшла швидко i запитала, що ми замовлятимемо.

— А немає у вас якогось окремого примiщення? Типу кабiнки… — поцiкавився я.

– Є, але зайнята, — вiдповiла дiвчина.

— Тодi ми, з вашого дозволу, присядемо пiд отой фiкус у кутку, — посмiхнувся я. — А ви принесiть нам щось на ваш розсуд. Перше, друге якесь м'ясне i сiк. Обiд безалкогольний.

Вона пiшла, а я зручнiше вмостився пiд гiлками. З боку мене затуляла дзеркальна колона, спереду — широка спина Валентина. Меню i далi приховувало обличчя.

— Брякни хлопцям, якби хто сiдав у «Ниву», нехай одразу маякують.

— Не дурнi, — знизав плечима мiй охоронець, але все ж таки взяв слухавку.