Розділ «ХLIX»

Усе у менi вирувало, коли у записнiй книжцi свого телефону шукав потрiбний номер. Я розумiв, що ця жiнка далеко не найтупiша i не мала б припуститися такої помилки, але чого не буває у життi? А раптом? Тому цей напрям варто було перевiрити насамперед.

Вiдповiли одразу. Ба бiльше — мене ще пам'ятали.

— Привiт, — сказав я. — Як справи?

— Здоров-здоров, — була вiдповiдь. — Давно тебе не чули. Як там на чесно заслуженому вiдпочинку?

— Якби дiйсно вiдпочивав, навряд чи потурбував би тебе, — зiтхнув я. — Чим займався, тим i займаюся. Тiльки тепер уже працюю на клiєнта i власну персону. Приватний сектор.

— Ух ти… — здивувалися там. — Вiтаю. Радий. Бо таке свого часу сплiтали…

— Брехали, — посмiхнувся я. — Усе гаразд. Справа є, на сто мiльйонiв. I то вже. Потрiбно — кров з носа. Допоможеш?

— А коли я не допомагав? — була вiдповiдь.

— Оплату гарантую, — завiрив я.

— У вашiй солiдностi фiрма нiколи й не сумнiвалася. А що треба?

Нiкому за жодних обставин я не назвав би прiзвища й мiсця роботи цiєї людини, неофiцiйнi послуги якої не раз допомагали менi вирiшувати справи, котрi стосувалися перипетiй телефонного зв'язку. I вiн це знав. Тому завжди був готовий спiвпрацювати. Тим паче, щоразу заробiток його за таку допомогу був гiдний. Та зараз я ладен був вiддати усе на свiтi, аби отримати у розпорядження один-єдиний номер — той, на який, на мою думку, мала б регулярно телефонувати Свiтлана, якщо, звiсно, мої розрахунки не були знову помилковими. I я продиктував її телефон.

— Цiкавить мiсце перебування абонента, як завжди? — запитали мене.

— Нi. Справа значно складнiша. Навiть не знаю, чи вдасться щось зробити. Як тобi пояснити? Це номер однiєї жiнки. А мене цiкавить мiсце перебування одного з її абонентiв. Переконаний, вона мала регулярно з ним спiлкуватися. Номера цього абонента я не знаю. Його також треба встановити. Але у неї чимала телефонна книга! Навiть боюсь уявити, скiльки людей їй телефонує i скiльком телефонує вона. Я вже думав за якими параметрами визначати. Ну, по-перше, вiн має постiйно перебувати в одному й тому ж мiсцi. Ще, гадаю, крiм неї вiн бiльше нiкому не телефонує. Так припускаю. А бiльше… повiр, не знаю що й сказати.

— Нормально, — оцiнили на тому кiнцi. — Завдання нiвроку. Ну… Ти взагалi-то де?

— Далеко, — зiтхнув я. — Але, сподiваюся, завтра-пiслязавтра буду у мiстi. Побачимося. Поговоримо. Поки що тiльки це. Ще, Андрiєм його зовуть. Навiть не уявляю, що такого ще мiг би тобi пiдказати цiнного. Пробуй. Може, за цей час уже щось i прикинеш. Хоча…

— Гаразд, не плач наперед. Подивимось, що до чого. А хто така вона взагалi, ота цяця твоя? Ну, що абонентiв багато має?

— Взагалi журналiстка. Вiдома.

— Отже, до повних лохiв, треба думати, не належить…

— На жаль, так, можеш не надiятися. Бiльш нiж розумна жiночка.