Розділ «LIV»

Старшим моєї охорони сьогоднi був Iгор — хлопець мовчазний i не дуже контактний. Видно було, що у мене з ним нiчого не вийде. Проте я вiдкликав його убiк.

— Така ситуацiя, — почав я. — Обставини мої мiняються. Словом, охоронних послуг бiльше не потрiбно. Як ми маємо розбiгтися, щоб усе було гаразд?

У вiдповiдь вiн лише похитав головою:

— Не вийде.

— Як так? — не зрозумiв я. — Якщо клiєнт ваших послуг не потребує, ви що, у примусовому порядку?

— Не ви клiєнт, — коротко пояснив вiн. — Клiєнт — юридична особа, яку становить група людей, замовникiв. У вас з ними угода. Один з пунктiв цiєї угоди говорить, що охорона вашої особи може здiйснюватися у разi визнання такої необхiдностi з будь-якого боку. Тобто у даному випадку таку необхiднiсть визнали вони. Подали нам замовлення. Оплатили. Отже, ми вiдповiдальнi перед ними.

— I що, я без вас не маю права? Нiкуди? А якщо я сам вiдмовляюся?

— Виходить, що так, — знизав плечима Iгор. — Ви маєте право, ми — нi. За п'ять хвилин вас можуть убити, i вони нас потiм по судах два роки тягатимуть.

— А якщо моєї угоди з ними бiльше немає? — не здавався я. — Її розiрвали i вiдповiдний документ про це я покажу вам просто зараз?

— Нi на що не впливає, — похитав головою охоронець. — Це вашi внутрiшнi справи. У нас оформлено та сплачено. Це основне.

Схоже, цю угоду складала розумна людина. Отже, якщо я схочу втекти, залишитися сам, вони побiжать за мною. От вляпався. Це вже скидалося не на охорону, а на якесь стеження, конвой. Я зрозумiв. Напевно, саме два днi потрiбнi були Гладкому з Камiнським i тим, хто за ними стоїть, аби обставити фiнал Чумакової справи належним чином. I вони хотiли мати гарантiю, що за цей час я не викину чогось такого, що поламає їхнi плани. Звiсно, у можливiсть появи живого Чумака вони не вiрили, але розумiли, що я здатний повернути слiдство у такий бiк, що колотитиметься ще довго.

— Нормально, — посмiхнувся я. — Iгоре, слухай, а якщо я закадрив оцю панi i хочу побути з нею наодинцi… Ти що, бiля лiжка сядеш i охоронятимеш?

— Нi, — вiдповiдь була незворушною. — Але пiд дверима стоятиму. А хлопцi пiд вiкнами, щоб хто не влiз i вас не прибрав у найпiкантнiший момент. На усi випадки є чiткi iнструкцiї. Пане Анатолiю, ви своє знаєте, ми — своє.

— Гаразд, — сказав я, подумавши. — Їдемо до Камiнського, вiн збере усiх i поправка до їхньої угоди з вами внесеться просто зараз. I решту часу вiдпочиватимете. Згода?

— Як скажете, — розвiв руками охоронець. — Куди ви — туди й ми.

Я сiв за кермо i викрутив на виїзд з територiї, та один з «Туксонiв» одразу ж вперся попереду, щоб їхати першим. Ну, гаразд, хлопцi.

— Що ви замислили? — запитала Свiтлана, очевидно уздрiвши мiй вираз обличчя.

— Нiчого. Покатаємося. Тiльки не хвилюйтеся.

Ми їхали вулицями, якi я добре знав i якi складали єдино можливий маршрут до вказаного мною мiсця. Їхали спокiйно, як i годиться, зупиняючись на свiтлофорах i пропускаючи пiшоходiв на переходах. А ось i розгалуження на об'їзну. Як там? Береженого Бог береже? Усе складалося надзвичайно зручно. Зелений на свiтлофорi почав блимати, коли переднiй «Туксон» доїжджав до поперечної смуги. Звiсно, водiй пригальмував, аби дочекатися жовтого, потiм червоного, а на новий зелений їхати усiм разом, адже на цей блимаючий зелений я за ним не встигав. Зупинка. Жовтий. На нього, як правило, усi, хто рухається поперек i чекає зеленого, рушають з мiсця, адже усi поспiшають. Ну! Ще мить!