Розділ «ХXXVII»

Я знав, що це неправильно, що так не можна дiяти, коли вже у сутiнках ми з Сергiєм на двох машинах пiд'їжджали до села. Роман з Павлом та «Нива» про всяк випадок залишилися у Вишгородi.

— Ми шукаємо Балобана Петра Володимировича, — запитав я у першiй же хатi.

— О… Помер уже, пiвроку тому, царство йому небесне, — махнула рукою жiнка. — А ви хто будете?

— Комiтет пiдтримки ветеранiв працi, — не зморгнувши збрехав я. — А хто ж на його машинi їздить?

— А донька i їздить. Сьогоднi тiльки бачила. Селом їхали з цим… У неї вже новий кавалер. Бойфренд, о! Вiдколи помер Петро — вже другий. От живе молодь!

— Почекайте, почекайте, — зупинив її я. — Вони сьогоднi повернулися до села?

— Так, по обiдi. Вдома, напевно. Або в баби старої. Хоча там вона рiдко буває. Балабаниха стара на околицi села живе, на хуторi. Вже зовсiм як до рiчки спускатися. Баба її рiдна, ну, ви розумiєте. Сама живе. Ще в силi собi їсти зварити, от рiдних стiн i тримається.

— А машина червона? — запитав я.

— Машина? Так! Недавно Вiрка у аварiю потрапила. Шоферка слинява… Їздити ж не вмiє, а дурощiв, хоч греблю гати. Самi знаєте, яка тепер молодь. Кажуть, мало не перекинулася десь на дорозi. Побила авто, але не сильно.

Ми з Сергiєм переглянулися.

— А удвох вони поверталися? Чи може ще хто з ними був?

— А чи я бачила? — здивувалася тiтка. — Хто ж його зна, скiльки їх там усерединi сидить. Та воно менi треба приглядатися? А у мене також ветеран вдома! Мо' зайдете?

Розпитавши ще раз дорогу, ми завернули донизу. Хата стояла на розi. Машини на подвiр'ї не було.

— Балобан тут живе? — запитав я в сусiда.

— Тут, — ствердно кивнув той. — Тiльки помер Петро. Донька його, Вiрця. А ви хто будете?

— А до баби їхньої як проїхати?

— А бабу вони сюди забрали, — пояснив сусiд. — У хатi баба. То вам стара потрiбна?

Усе це менi подобалося все менше й менше. Я всiвся за кермо.

— Нi! — сказав Сергiй. — Так не будемо робити!