Розділ «ХLVI»

Усе затяглося до вечора. Вони вишукували у травi гiльзи, знiмали вiдбитки шин з пiдмерзлого болота, давали орiєнтування даїшникам… Усi цi стандартнi дiї, що колись ранiше доводилося робити самому, тут, виконанi щодо мене, виглядали дивно i незвично. Особливо зараз, коли добряче хильнувши з фляжки, яку Андрiйович завжди возив iз собою, швидко передягнутий у сухе, я шукав Мажора.

Я кликав його довго i марно. На березi й досi рух, юрмилися люди i вiн, наляканий до нестями, напевно, трусився весь мокрий на коренi якогось дерева. Я вiрив, що Мажор живий. Вiрив, що менi таки вдалося вiдвернути його загибель, адже бачив його ще якусь мить пiсля останнiх їхнiх пострiлiв, бачив, що у нього начебто не влучили. А раптом? Раптом якась куля таки зачепила його?

Нарештi привезли човен. Я сам надував його, не даючи попрацювати хлопцям з «Беркуту», i щиро молив Бога, щоб пес був живий. А потiм ми сiли i попливли у глиб заплави, у напрямку, куди втiкав Мажор. Глибина у цих мiсцях була невелика i я розгрiбав веслом суху пожовклу осоку, боячись побачити зненацька його тiло, але пошуки були марними.

Та я не втрачав надiї. Аби не мерзнути у водi, Мажор мiг виплисти десь далi. I користi з того, що цiлий взвод «Беркуту» прочiсував хащi верболозу. За пiвроку, проведених у «Бермудах», цей пес добре навчився ховатися вiд людей. Ми вже збиралися повертатися, коли на свiй оклик я почув тихеньке скавчання. Вiн все-таки вiрив менi, тому й озвався!

Це був навiть не острiвець — група затоплених дерев. Видершись переднiми лапами на похилий стовбур, заднiми Мажор стояв у водi. Вiн був весь мокрий i змерз так, що не мiг вже навiть скавчати. Насилу продершись до нього, я таки затяг свого пса до човна, зняв куртку i накрив його, притуливши до себе. Мажор тремтiв так, що ставало лячно. Але був неушкоджений.

Овацiї на березi змусили його ще бiльше зiщулитись i притиснутися до мене. Переживаючи, щоб вiн з переляку кудись не дременув, я застiбнув ошийник i, увiмкнувши пiчку у машинi на повну, всадовив його туди.

— Ну, молодець, — смiявся Андрiйович, розглядаючи мiй запасний костюм, також весь мокрий пiсля обiймiв з Мажором. — Сiдай у машину, також грiйся, бо ще захворiєш.

Пiдiйшли Прокопчук i командир «Беркуту».

— Ну що, — почав майор, — схоже, час розбiгатися.

— Чого ж розбiгатися, — не зрозумiв Андрiйович. — Вiн ще «сотку» не виставив за своє друге народження! I за пса… Га?

— Иги… — згодився той. — Врятував тебе цей наш… речовий доказ. Якби не пес, гадаю, ми б тут не балакали.

— «Соткою» тут не обiйдешся, — пробурмотiв я. — Усвiдомлюю. А щодо Мажора ви правi. Вчасно вiн рухнувся. Почув шум, голоси, вийшов з очеретiв. Потiм, гадаю, побачив чужих i злякався.

Вiн пiсля своєї «вiдпустки» на «Бермудах» взагалi людей боїться. А їхня увага вся була на менi. Не бачили вони Мажора! Розумiєте?

— Напевно, — погодився Прокопчук. — Ти як в очерети дременув, вони кинулись шукати, а тут песик поруч «пiдшебуршився». Ото й почали стрiляти на шурхiт, думали…

— Думали, це ти туди чкурнув! — договорив «беркутiвець».

— А класно ти його шарахнув! — не мiг заспокоїтися Прокопчук, розглядаючи поламаний кiнчик спiнiнга та обiрвану жилку. — Так зумiти треба! Як у кiно!

— Нiчого дивного, — не погодився Андрiйович. — Це i є майстернiсть риболова, роками вiдточена. Закинути з точнiстю до сантиметра у потрiбне мiсце!

— Блешнi шкода, — пожалiвся я, перериваючи їхнiй смiх. — Шведська. Сорок гривакiв коштувала! Я на неї не одну щуку витяг.

— Нiчого, Густавссон тобi цiлу коробку привезе, — смiявся Андрiйович. — Дiйсно шведських. А оте «шведське», що у нас продається, так це обов'язково Китай.