Розділ «LV»

— I вам доброго, — вiдповiв письменник, запитливо дивлячись на мене.

— Мене звати Анатолiєм, — продовжував я. — I перше, що мушу вам повiдомити, — я не ворог. За це можете не переживати.

— А хто ви? — занепокоєння у його поглядi не поменшало. — I як мене знайшли?

— Це моя робота. Приватний детектив. Власник агентства «Слiдопит». Моїм замовленням було знайти вас. Я це зробив. Правда, замовникiв, як таких, бiльше немає, та й повелися вони зi мною не зовсiм гiдно. Тому стосункiв з ними я бiльше не пiдтримую і вам нiчого переживати.

— А хто вашi замовники? — запитав вiн.

Я назвав членiв «великої п'ятiрки». Вiдвертий подив з'явився на його обличчi, коли прозвучало iм'я Свiтлани.

— I… чого ж ви хочете?

Вiн дивився на мене пiдозрiло, з неабияким побоюванням, проте очi ковзнули-таки оцiнююче по вудлищу, яке я тримав у руцi. Рибалка — вiн i в Африцi рибалка.

— Ну, по-перше, переконатися у тому, що знайшов саме вас, що ви живi й здоровi.

— Гадаю, вже переконалися…

— Переконався. Але мене цiкавить ще одна рiч. Скажiть, пане Андрiю, ви тут з власної волi, чи вас тримають силомiць?

— А як тут можна тримати? — не зрозумiв рибалка. — Стiн з колючим дротом немає. Машина поруч, ключi у кишенi. Можу йти, їхати куди завгодно.

— Утримувати силомiць можна не лише стiнами, — не згодився я. — Бувають стiни з обставин.

— Нi, я тут за власним бажанням, — подумавши вiдповiв Чумак. — Можете не сумнiватися.

— Гаразд, — знизав я плечима. — Тодi все. Але мушу нагадати вам, що обставини — рiч мiнлива. Мова про те, що є багато впливових людей, яких не влаштовує такий ваш статус. Ну, невизначений. Є чимало механiзмiв у нашому суспiльствi, якi не працюють так, як вони б хотiли, лише тому, що невiдомо, що з вами. I згаданi люди, зацiкавленi у роботi цих механiзмiв, борються з такою ситуацiєю. У недалекому майбутньому вони щось придумають i втiлять у життя. Дивiться, щоб потiм не було пiзно повертатися. Розумiєте? Коли вже ваше погруддя десь встановлять. Тодi ваше повернення багато кого не влаштовуватиме.

— Що, навiть таке можливо? — не повiрив Чумак.

— У нашiй країнi все можливо, i вам це вiдомо, — вiдповiв я.

— Дякую.

— Ну що ж… тодi менi залишається тiльки перепросити, що сполохав вашу рибу…

Я витяг з кишенi карася i простяг йому.