Розділ «14»

Борислава Болеславівна була солодка, як мед. Безрукий мед любив дуже, міг його їсти ложками, але від медової Борислави Болеславівни його нудило. Вранішні тістечка перетворилися на клубок і все вище піднімалися до горла. Безрукий почав глибоко дихати. Боявся, щоб не вивергнути на Стійку.

— Вам погано? — солодко спитала сувора декан, хоча й злякалася.

— Ні! — відрубав Лев. — Мені добре. Бо ви мене знову на експертизу запроторите. Я тверезий, дієздатний, здоровий.

— Ну чого ви так, Леве Львовичу? Тут навіть непорозуміння немає, бо, як виявилося, вам терміново була потрібна медична допомога. Інакше б ваше серденько...

— Моє серденько якраз від тої експертизи і зрушилося! Ще ніхто мене так не принижував! Про мене вже легенди ходять по інституту!

— Легенди — це добре. Тим паче, що ви етнограф. Про легенди я з вами якраз і хочу серйозно поговорити. Але спершу вгомоніться. Бо поки в суботу ви після нападу відпочивали, хоча мали відпрацювати пару за 15 квітня, — дорікнула декан, — я трохи модернізувала кафедру. Прошу! — Борислава Болеславівна сама відчинила Безрукому двері. Фантастична ввічливість! Невидане і негадане! Може, знайшовся якийсь смертний і її «модернізував»?! Чого тоді вона така медова і солодка? Невже?! — Безрукий не міг собі уявити чоловіка, який би насмілився приголубити Бориславу Болеславівну. Певно, інопланетянин... Якщо Стійка чогось не задумала!..

Світлий і просторий кабінет кафедри етнографії з масивним круглим столом перетворився на клітку з комірками. Сонце наче плюнуло на це чудо модернізації і пішло далі, туди, де його приймають. Де йому радіють. А не ховаються від нього за деревоволокнистими плитами. Коротше, стінки кабінок були з ДВП. Дешевших, ніж гумові пляжні капці на осінньому розпродажу.

— Ну як? — у Борислави Болеславівни заяскріли очі.

— Жахливо... — простогнав Безрукий. З комірок, як сонні трутні з вулика, почали з'являтися голови працівників кафедри. — Як можна було за один день просторий кабінет перетворити на клітку?

— А всі кажуть, що чудово, просто розкішно! — здивувалася декан. Вона підозрювала, що Безрукий, мабуть, їй мстить за наркологічний диспансер.

— Усі вам просто підтакують... — мимрив Лев. Колеги всіма можливими жестами і мімікою просили його замовкнути.

— Чому? — не вгавала прискіплива начальниця.

— Бо ніхто не хоче на експертизу. В наркологічний диспансер! — Безрукий нині не боявся, що Борислава Болеславівна його звільнить. Сьогодні його мучило щось більше, ніж звільнення. Спокою не давало, яку капость могла задумати Стійка, аби так довго триматися ласкавою до безцеремонного Безрукого. І терплячою. Бо ще вчора за одне слово «жахливо», що характеризувало її неймовірну модернізацію, можна було стати ніким із йменням Ніяк...

— Ну й жартівник ви, Безрукий! — хотів розрядити ситуацію масивний бородатий професор, що ледь виглянув зі своєї комірки.

І тут Лев побачив на дверцях, що не досягали навіть до його грудей, табличку зі своїм прізвищем: «БЕЗРУКИЙ ЛЕВ ЛЬВОВИЧ».

— Це і є моя клітка? — запитав начальницю, що потроху почала втрачати незворушність.

— Робочий міні-кабінет! — вистрелила Стійка.

— У таких клітках люди в селі тримають свиней. Дуже зручно. Не треба відчиняти дверці — їжу заливають у корита зверху. Нагнувшись через стінку. Так само можна клітку і почистити. І найголовніше — легко наглядати, як свинки ростуть. Видно, коли на забій готувати. Ну дядька зі свинями я розумію... Але навіщо клітки вам, Бориславо Болеславівно? І хто тоді ми?

— Цить! — заткнула рота Безрукому заступник декана Олена Підпірка. — Що занадто, то не здраво!.. Просіть вибачення в Борислави Болеславівни за своє зухвальство і йдіть працювати! І моліть Бога, щоб шеф вам пробачила. Бо інакше... — Олена Підпірка недоговорила. Не було до кого. Всі вчені-перевчені, кандидати у вчені на той час перебували в загородках. У кабінетах тобто. Разом з Безруким...