Розділ 36

Сакарія навіть не помітила нашого прибуття. Ми одразу ж загубились у різнобарвному натовпі прибульців і жителів міста. Зуфар підганяв і шарпав за рукав, бо я постійно відставав, ошелешений білосніжним містом, в якому життя не просто кипіло — воно вирувало, кричало в небо тисячами голосів, сміялося безліччю незнайомих усмішок, плакало солоними ріками сліз. Стільки життів, стільки доль було заховано у цих вузьких, прохолодних вуличках, у цих картатих наметах з прилавками, повними дивних заморських товарів, у цих триповерхових будинках, ще колись білих, а тепер розмальованих невибагливими кольоровими орнаментами. Деінде вони наче нависали над вулицями, роблячи їх темнішими і прохолоднішими.

Сакарія з її одвічними базарами, що займали усі вісім величезних площ, усміхалась устами молодих дівчат, які дзвінкими голосами пропонували солодкі найсвіжіші фрукти; бурчала і сопіла через густі бороди торговців картатими тканинами, які звозили з усього світу; ревла сотнями голосів худоби, яка щось тягла, а то й яку тягли на забій; і вже здоровенний дядько із засуканими по лікоть рукавами пропонував вам найкращу на базарі підчеревину чи апетитне стегенце. Навіть роги, копита, хвости і ті мали покупця. Згорблені, скрючені, непривітні старигани, обвішані пучками сушених трав, з-за пазухи виймали маленькі пляшечки, і різкий в’їдливий запах невидимими потічками розходився по повітрю. І тільки цим очам, з якими ти зненацька зустрічався поглядом, здавалося, не зможе допомогти вже ніхто… Раби, ще недавно люди, а тепер раби — і їхніми сльозами плакала Сакарія.

Здавалося, кращого місця, щоб загубитися серед тисяч незнайомого люду, важко було і знайти. Та поміж безтурботної строкатості базарів, хмільних розваг та веселого гомону все частіше зустрічалися похмурі, навіть моторошні процесії жерців. Як вихори, на вулицях з’являлися зверхні військові, не переймаючись тим, що інколи під копитами їх нестримних, здиблених анжирів опинявся черговий перехожий, який не встиг відскочити на узбіччя, коли з пишністю і форсом проїжджали горді вояки. Суворий озброєний міський патруль безпричинно зупиняв то одного, то іншого, а деяких нещасних, при повній байдужості присутніх, силоміць тягли до найближчої військової дільниці. Отримавши дозвіл від жерців знаходитись у місті, безчинствували знахабнілі пірати і безжальні работорговці. Все частіше в місті зникали люди, а потім їх бачили на невільничих ринках, яких ставало дедалі більше. Тільки тепер я відчув, що це величезне місто пронизане страхом. Люди, залякані правлінням жерців, яким належало тут все і вся, все рідше сподівалися знайти справедливість у місцевому муніципалітеті, який тепер теж підпадав під владу жерців. Військові, чиновники, знать, а тепер уже пірати і работоргівці — усі були залежні від милості жерців і вислужувалися перед ними, як тільки могли, забувши про милосердя і честь. І жорстока влада прислужників Храму, наче брудна темна пляма, розповзалася по Півострову так швидко, як тільки могло поширюватися зло. Білосніжна Сакарія вже не була такою білою і привітною.

— Нам потрібно якомога швидше дістатися в порт і спробувати знайти будь-яку роботу на найближчому кораблі, що прямує до Шанталії, — наче прочитавши думки, констатував Зуфар.

Його зазвичай веселе і доброзичливе обличчя було зосередженим. Зуфар, як ніхто, знав про небезпеку, яка чатувала в місті, але, на відміну від мене, товариш в Сакарії відчував себе більш упевнено, і не тільки тому, що вже був тут раніше. Зуфар — міський житель, мало того — принц. Юнак легко орієнтувався у міських покручених вуличках, легко заводив мову із незнайомцями і майже нічим не відрізнявся від горожан, які часто зверхньо дивилися на мене, впізнаючи сільського жителя.

Коли нарешті ми дісталися порту, я й зовсім розгубився. Тільки тепер зрозумів, наскільки пощастило, що брат поруч. Він швидко знайшов моряка, який пообіцяв за символічну плату підшукати роботу на кораблі, що відпливає завтра до Шанталії. Виявляється, нам пощастило, бо віднедавна кораблі могли покинути порт тільки з дозволу префектури і тепер простоюють по декілька днів, в той час, як капітани суден намагаються отримати дозвіл у префекта.

— За кожен день перебування судна в порту чиновники деруть такі грошиська! — роздратовано розповідав моряк.

— Схоже, скоро на моєму кораблі серед тканин, прянощів та іншого заморського краму з’явиться інший товар, без якого торгівлю роблять просто невигідною. Невже доведеться торгувати людьми?! Тьху! — чоловік з відразою сплюнув убік. — Так що, хлопці, одразу розраховуйте, що за роботу, яку виконуватимете на кораблі, вам платити не будуть, — і, оглянувши наш запилений, поношений одяг, чоловік підозріло запитав: — У вас хоч гроші є? До Шанталії шлях не близький.

Я вже збирався сказати, скільки грошей ми маємо, але Зуфар непомітно штовхнув в бік і впевнено сказав:

— Не хвилюйтесь, шановний добродію, коли ми знову з вами зустрінемось, то принесемо гроші. Скільки ви кажете складатиме плата вам та капітанові?

Коли моряк назвав суму, у мене пересохло в горлі. Це ж усі запаси, які вдалося зібрати за час подорожі!

— Е ні, вельмишановний, навіть беручи до уваги вашу нелегку ситуацію, що склалась з усіма цими нововведеннями префекта, сума, яку ви назвали, занадто велика. Вибачте, та нам доведеться шукати інші варіанти.

— Ну гаразд, гаразд, — сказав моряк, — бачу, ви непогані хлопці, і мандруєте, певно, здалека, ось одежинка яка потерта. За капітана нічого сказати не можу, у нього такса стала. А от із власної плати можу вам дещо скинути. Двадцять п’ять агрів — остаточна ціна, дешевше все одно не знайдете.

Неймовірно! Зуфарові таки вдалося збити ціну. Я вже приготувався розрахуватися. Але товариш, на великий подив, знову вперто запротестував.

— Думаю, що за двадцять агрів нам погодяться допомогти он на тому кораблі, — і брат невизначено махнув в напрямку декількох десятків найближчих від нас суден.

Моряк прослідкував поглядом за його рукою, але так нічого і не відповів. Тоді Зуфар подякував і відкланявся, потягнувши за собою.

— Що ти робиш? — обурено шепотів я другові. — Давай заплатимо двадцять п’ять агрів, можливо, це й справді хороша ціна!

Але Зуфар, здається, не чув. Він впевнено і спокійно крокував уперед, все далі і далі відходячи від моряка. Аж раптом нас наздогнав знайомий голос:

— Гей, хлопці, вертайтесь! НУ гаразд, думаю за двадцять агрів ми домовимось!