Розділ 23

Через рік ми з Ітерасом пройшли обряд посвячення. І нарешті стали верховними жерцем і жрицею. Та сподівання отримати більше свободи виявилися марними. Моє внутрішнє рабство ставало дедалі сильнішим. Розуміючи це, я впадала у відчай. Єдине, що стримувало від згубних думок і надавало сил, — маленьке диво, що жило всередині. Дитина, яку я чекала.

На час вагітності за традицією мене поселили в окремий будинок, повний челяді і покоївок. Інколи навідувалась мати. Здавалось, що в холодних очах верховної жриці з’являлася ніжність, але це була лише омана.

Павук Едо, як завжди, крутився поруч. Дивно, але в той період я майже нічого не розуміла з плетива друга. Таким сильним виявився внутрішній зв’язок з дитиною. Наближався час народжувати, а радість затьмарювали думки, що буде з малям, коли його заберуть? Я не могла змиритися, що на крихітку чекатимуть випробування, які довелось пережити самій. І тоді я твердо вирішила, що дам дитині можливість отримати інше життя, чого б це не коштувало! Я наважилась на безумний вчинок, надто ризикований, бо остаточне рішення залежало не від мене.

Відіславши усю прислугу, я, прихована темним крилом ночі, вкуталась довгим плащем та направилась до будинку Майстра О. Обережно пробираючись крізь лабіринти двориків та коридорів Храму, прокручувала в голові усе, що мала сказати учителю. Готова плакати, принижуватись, благати навколішках, лише б він погодився. Та коли опинилась перед дверима Майстра, усі слова вилетіли з голови. Серце зайшлося таким шаленим стуком, що мало не вискакувало з грудей. Не знаю, як я знайшла сили, щоб підняти руку і легенько постукати. Ніхто не відчиняв, і я, як останній боягуз, благала найдревніших, щоб двері так і не відкрили. Та вже за мить побачила обличчя О.

— Есха? — здивовано запитав він.

Вперше почувши з вуст учителя власне ім’я, а не титул, я відчула, як хвиля ніжності накриває з головою. Надто близько я бачила очі, які дивились не як на святішу повелительку, а як на жінку, яку давно чекали. В ту мить у погляді Майстра читалось: «Я зроблю для тебе усе». Принаймні так хотілося цьому вірити.

Та, увійшовши в дім, не пізнаючи власного голосу, я владно і холодно промовила:

— Майстре О, потрібна допомога.

Так само безпристрасно розповіла О про план викрадення дитини. Я не просила, я наказувала. А учитель терпляче слухав і мовчав. Він слухав, як в день народження маляти має пробратися таємним ходом в покої, а коли я залишусь одна і передам дитину, повинен добратися з нею до крайнього двору Східної найвіддаленішої частини Храму. Слухав, як має таємно вивезти немовля, оскільки статус учителя дозволяв безперешкодно залишати Храм. Слухав, як підбере в найближчому поселенні порядну родину і залишить їй мою кровиночку. План простий, але без згоди О нездійсненний. І коли я нарешті закінчила говорити, О несподівано повідомив:

— Есхо, завтра я змушений залишити Храм.

Здалося, відро крижаної води вилили на голову. З широко розплющеними очима я дивилась на О і не вірила почутому. Хотілося заволати від безсилля! Але я мовчала, не в змозі промовити ні слова. Тільки зараз зрозуміла, як безглуздо поводилась. Ніколи, ніколи не пробачу собі і ніколи більше не побачу О! Непрохана сльоза скотилася по блідій щоці. Я не знайшла нічого кращого, як розвернутися, щоб тут же піти. Але учитель, втримавши за руку, сказав:

— Зачекай! Ти ж знаєш, що недаремно прийшла.

— Я не знала, а всього лише сподівалася…

— А я сподівався, що зможу побачити тебе перед від’їздом, — і О сміливо заглянув в очі.

Намагаючись не виказати хвилювання, я все ж сполохано відвела погляд. О обережно торкнувся руки.

— Присядь.

Я зачаровано підкорилась. Не соромлячись розглядала красиве, мужнє обличчя Майстра, стиснуті тонкі губи, вдивлялась у глибокі мудрі очі. Сьогодні я могла дозволити собі цю розкіш, знаючи, що завтра усе це втрачу.

— Коли народиться дитина, — почав О, — одягни їй на шию амулет, щоб я міг упізнати. А я знайду спосіб викрасти немовля.

— Ось цей, цей буде на шиї у дитини! — не тямлячись від щастя, я простягнула О амулет.