Розділ 10

Гори, немов за чиїмось наказом, відступили від води, утворивши чималий п’ятачок берега. Ракун-Саро віддав команду пришвартувати корабель. По правому борту виднілося поселення, з якого долинав веселий гомін. Диміли комини харчевень, вітер доносив апетитні аромати, музика та голоси людей перепліталися у живий клубок розваг, який спокусливо заманював пальцем. Добрий десяток піратських кораблів, різної величини і форм, наче спраглі чудернацькі звірі, що прийшли на водопій, похнюпили носи, не доходячи до мілини. Це була славнозвісна піратська пристань Агураш.

Ми теж кинули якір і майже впритул втиснулись між двома галерами. Команда шумно висипала в човни, щоб дістатися берега.

На кораблі залишились охоронці та Ракун-Саро. Я не наважувався сходити на берег, в саме лігво бандитів, без капітана. Хоча за час спільної подорожі уже й сам нічим не відрізнявся від звичайнісінького пірата: засмагла, огрубіла під пронизливим вологим вітром Ратоки шкіра, широкі, підперезані шнурком, зелені штани.

Отож я продовжував стояти на палубі і не наважувався зійти на берег, хоча й кортіло ступити на землю. Спіймав на собі насмішкуватий погляд Ракун-Саро і вже пошкодував, що не сів у човен з іншими.

Повернувся Ракус, помічник капітана, і одразу пішов до Ракун-Саро. А згодом охорона вивела з трюмів десяток невільників, серед яких і зеленошкірого хлопця, що кинувся захищати матір. Жінки між невільниками не було. Я дивися на сміливця і, здається, знову переживав момент, коли прощався з дідом, розумів, що відчуває зараз малий. Його великі карі очі кидали блискавки на ненависних піратів. Зв’язані за спиною руки міцно стискали кулаки. Хлопчина увесь час смикався і звивався, як риба, за що щедро отримував штурхани. Наші погляди на мить зустрілися, і пекучий сором за піратський вигляд і свободу обпалив мені душу. Черговий поштовх в спину змусив невільника стрибнути в човен. В цей момент я пошкодував, що не маю такого друга.

Човен, гойдаючись на хвилях, направився не до поселення, а до одного із сусідніх кораблів. Я не зводив очей з силуету хороброго юнака, який губився серед невільників. Картав себе, що ось так легко дозволив відправити хлопчину на поталу работорговцям. Аж раптом юнак, витягнувшись струною, із зав’язаними руками блискавкою пірнув в темну Ратоку. Все відбулося настільки швидко, що охоронець не одразу пірнув вслід за втікачем. Затамувавши подих, я усім серцем вболівав за хлопця. Розгублений і страшенно злий, охоронець набирав повні груди повітря і пірнав знову і знову. Та юнака ніде не було. Невдаха зі злістю гримнув руками по воді, ні з чим повернувся назад у човен. А я, ледве стримуючи радість, не міг повірити очам! Невже сміливцю вдалося втекти, чи бідолаха пішов на дно Ратоки?

На човні зчинився галас. Невільники, підбадьорені прикладом хороброго малого, і собі намагалися пірнути у воду. Але пірати були насторожі.

Ніч непомітно оголила темне глибоке тіло, закутавшись в мерехтливу зоряну накидку, наділа на голову блідий місячний вінець. Я стояв на палубі, занурившись в думки, і не помітив, як підійшов капітан.

— Будемо ночувати на якорі, Айхо, — сказав Ракун-Саро. — Хочеш зі мною зійти на берег?

— Ще й як, капітане! — Ракун-Саро усміхнувся.

В такі моменти капітан нагадував радше доброго приятеля, аніж жахливого пірата.

— Збирайся.

— Та я вже зібраний! — вхопивши на плече торбу, з якої визирала кумедна мордочка радика, я радісно шкірився.

— Але є умова, — удавано суворо мовив капітан. — Підеш, якщо даси обіцянку триматися неподалік і не ловитимеш гав!

З капітаном та його помічником в човні попрямували до берега. Весь у вогнях, він наближався разом з галасом, піснями і музикою, що доносились звідусіль. Нарешті ми ступили на суходіл. Очі розбігалися від різнобарв’я, картатості людей, які снували туди-сюди. Ніс вловлював апетитні аромати, що доносилися з харчевень. Просто на вулиці на великому вертелі смажили агуку, таку сальну, що смалець капав у вогонь. Той шипів і в повітря підіймався апетитний запах смаженого м’яса. З іншого боку вулиці під дивовижну музику навколо багаття вигиналися, як змії, напівоголені танцівниці. З найближчої забігайлівки висипала п’яна юрба піратів. Вони галасували, намагались видати звуки, схожі на пісню, а потім, щось не поділивши, почали бійку, піднявши ще більший галас.

Скрізь людно, шумно, весело. Ми пробирались крізь натовп і нарешті знайшли місце в одній із закопчених, але просторих харчевень. Вона, як і всі, кишіла п’яними піратами, жінками, які їх розважали, і дивними мандрівниками, які не боялись близького товариства розбійників.

Піратська ватага вмостилась за великим спільним столом. У залі панувала напівтемрява. Світло лилося лише зсередини зали, де горіло багаття в мурованій кам’яній чаші. На столах чаділи свічки. Запах страв, випивки, диму, людського поту змішалися і лоскотали ніздрі. Пірати нарешті розслабились, замовили харч та випивку. Тільки тепер я згадав, що не маю ні копійки, щоб розплатитись. Зніяковівши, я піднявся з-за столу. Ракун-Саро розреготався:

— Ти що, хочеш піти когось пограбувати? Сідай, Айхо, ти заробив на кашу з агукою.

Коли ми добре попоїли, а пірати ще й випили міцного напою, Ракун-Саро розповів про дивних мандрівників, що розділяли харч з корсарами. Їх називали чайшу. Окрема недоторканна каста. Чайшу вирізнялись яскравими аквамариновими тюрбанами і довгими чорними накидками, як у жерців. Авантюристів, які наважувалися подорожувати, видаючи себе за чайшу, жорстоко карали, позбавляючи очей та язика. Справжні чайшу укладали дивний союз із жерцями, отримуючи дозвіл Храму на безперешкодну торгівлю. Дозволом слугувала монета, яку чеканили лише жерці. Ходили чутки, що чайшу насправді служать Храмам і під прикриттям торгових мандрівників виконують нелегкі доручення. Але достеменно про чайшу, як і про Воїнів Шаку не знав ніхто.