Розділ «13»

— Здрастуйте. Я можу поговорити зі Страшною Валерією Петрівною? — почула я незнайомий голос.

— Так, це я. Щось трапилося? Хто ви?

— Капітан Рожко. А що трапилося, ви й самі, сподіваюся, нам розповісте. Я цікавився в лікарні, мені сказали, що стан здоров'я дозволяє вам їздити по місту, тому ви зобов'язані з’явитися й дати свідчення з приводу вибуху біля ресторану «Золотий лев». Чекаю вас до сімнадцятої по вулиці Хорольскій, будинок п'ятнадцять, кабінет сорок сім. Це управління боротьби з організованою злочинністю. Коли прийдете, повідомите черговому, і я по вас спущуся.

Голос мені видався приємним і тон ввічливим. Тому я станула, мов цукерка під теплими променями сонця, й бовкнула:

— Добре. Я буду.

Довелося швидко замащувати свої бойові рани («зеленька» чомусь принципово змиватися не хотіла, а тільки ще абстрактніше розмазувалася по обличчю, тож доводилося йти зеленою) і почала збиратися на Хорольську.

— Може, піти з тобою? — поцікавилася Соня.

— Ну, й що ти там робитимеш? На вулиці будеш чекати? Тебе все одно зі мною не пустять, — відмовлялась я.

— Краще вже чекатиму на вулиці, ніж відпущу саму. Ти суцільне нещастя, цунамі якесь, слово честі. Скільки тебе знаю, вічно кудись влипаєш. До того ж, ти бачила своє обличчя? Ти б іще пластир хрест-навхрест приліпила, — Соня почала швидко вдягатися.

Подруга заспокоїлась і, звичайно, призабула вже, яке в неї личко було кілька днів тому.

До управління боротьби з кимось (забула я цю складну назву) ми добралися вчасно. Я залишила Соню в магазинчику біля входу і зайшла в будинок. Не минуло й… двадцяти п'яти хвилин, як по мене прийшов капітан Рожко. Всадовив мене на стілець, який страшенно рипів і плавно похитувався навіть від мого подиху, а одна ніжка ладна кожної миті відвалитися, незважаючи на те, що її дбайливо прикрутили скотчем. Я чекала запитань.

— Пояснювати, чому ви тут, не треба? — поцікавився Рожко.

— Чому ж не треба? А раптом ми будемо говорити про зовсім різні події? — здивувалась я. Хтозна, може, він під приводом сьогоднішнього інциденту вирішив вивідати в мене якісь страшні таємниці.

— Добре. Ви були сьогодні на вулиці Чернігівській біля ресторану «Золо…

Раптом задзвонив телефон, і капітан сидів по стійці струнко, поки слухав, що йому говорили. Потім голосно відчеканив міліцейське: «Так точно!» — устав і рушив до дверей. На виході раптом згадав, що якесь тіло скромно сидить на стільці, боячись поворухнутися, озирнувся, сказав: «Зачекайте» — і вийшов.

Ось так! Ні сіло ні впало. Я вперше потрапила до міліції, і мені таке ставлення здавалося трохи дивним. Хоча… може, в них такі порядки?

На скаліченому стільці я не сиділа, а намагалася втриматись на трохи зігнутих ногах. Врешті-решт вони так затерпли, вимагаючи розминки, що я встала та вирішила пройтися кабінетом. Цьому збутися не судилось, бо в кабінет зайшов ще якийсь співробітник (я дуже на це сподівалася, оскільки він більше був схожий на бандита). Був убраний в розтягнутого светра, брудні джинси та розтоптані туфлі.

На ходу він закричав:

— Сидіти! Хто дозволяв уставати?