Розділ «13»

Він провадив:

— Тричі вже відсиділа в клітці, а нормальної мови не розуміє. Не баба, а орангутанг якийсь. Цього разу до нас потрапила. Хлопців облаяла, а Лєнці Скрябіній так у око заїхала, що залишалося тільки Федю на допомогу покликати, а він… Ех, — не щастить хлопцеві, — махнув Рожко рукою.

Цей мовний потік треба було якось припиняти, тому я пообіцяла Рожку, що нікуди скаржитися не буду, і запропонувала продовжити вічну бесіду. Хоча, відверто кажучи, на душі шкребли коти. Я, звичайно, розумію, що з саднами, замащеними зеленькою, вигляд у мене не найкращий, але невже мене можна переплутати з мавпою із зоопарку?

Підписавши пояснення та попрощавшись із капітаном, котрого, як з'ясувалося, звали Анатолієм, я раптом подумала таке. А що, як Олександр ще й шлюбний аферист? Адже рано чи пізно всі аматори легкого заробітку хочуть заробити ще більше, оженившись тижнів на два, а потім зникають із нажитим «непосильною працею» за час шлюбу. Може, в міліції мають досьє на таких осіб? Тому я поцікавилася:

— А скажіть, ви не займаєтеся шлюбними аферистами? Тобто альфонсами? — маленька надія заманячіла вдалині. Може, й справді міліціонерам уже відомий цей молодик, якого я так наполегливо шукаю?

— Ну що ви, це не нашого поля ягоди. Надто дрібні. А альфонси… Я б і сам до когось пішов, — засміявся Анатолій. — До речі, з цього приводу, випадок згадався цікавий, хочете розповім?

— Звичайно, — я згадала про Соню, яка вже зачекалась і, мабуть, готова мене розірвати, але потоваришувати зі справжнім міліціонером мені хотілося значно більше, тому її майбутні напади цієї миті мене вже не хвилювали.

— Отож. Це було десь із рік тому, а може, й більше? Загалом, не так важливо… Хтось подзвонив черговому, мовляв, допоможіть, пограбували квартиру, забрали коштовності, гроші, зґвалтувати хотіли. Банда ціла квартиру рознесла. Ну, якщо банда, отже, наша бригада й поїхала. У квартирі безлад, пані років сорока в розірваному халаті. Заплакана, трусить її всю. Розповідає, що ввірвалися в квартиру двоє молодиків у масках. Погрожували зґвалтувати, якщо не скаже, де коштовності. Звичайно, честь дорожча… Пані сказала. Але вони все одно влаштували погром.

Словом, почали наші хлопці відбитки пальців знімати, квартиру оглядати. І що ви думаєте, помітили дуже цікаву річ: погром погромом, але всі дорогі речі залишилися на місці, тільки посуд дешевий побитий, а сама пані якось плутано розповідає. Розпитали в сусідів. Ніхто нікого не бачив. Бабка в обід біля під'їзду сиділа, жоден чужий чи підозрілий мужик, каже, повз неї не проходив. Лише мешканці. Приперли зрештою дамочку до стіни, і що виявилося! З’явився в неї молоденький Жиголо. У хлопця ніби якісь проблеми з грішми виникли (ну, як зазвичай у альфонсів), він хотів їхати працювати за кордон, а пані, щоб його біля себе залишити, обіцяла допомогти. А чоловік у неї хоч і багатий, але жадібний, зараза. Усі грошики строго під звіт давав. Тому й довелося їй весь цей цирк влаштувати, щоб виправдати зникнення прикрас і грошей. А потім усе це добро коханцеві передати.

Бувають же такі жінки?! Я у своєї з кревних два карбованці на пиво не можу випросити, а ця тисячі готова віддати, аби мужик ще на тиждень біля її спідниці затримався, — висловив своє обурення капітан Рожко. — Потім альфонса цього ми допитали, чи справді дама йому гроші давала. Сашко спочатку все заперечував, а потім Федя з ним попрацював. Усе розповів. Федя його навіть не бив, лише побалакав голосно. Той від страху навіть у штани наробив.

— А ви особисто бачили цього Сашка? — напружилась я.

— На нього весь УБОЗ ходив дивитися. Усім було цікаво, чим же він так вразив цю мадам, що довів до такого.

Я тремтячими руками витягла з сумочки клапоть фотографії (не дарма так ретельно його розрівнювала).

— Це часом не він?

— Саме він. Сашко Петришин власного персоною. А звідки вона в тебе? — у Рожка спрацював професійний інстинкт.

— Та це колишній хлопець моєї подруги. Фото випадково завалялося. Теж морочив дівчині голову, добре, вчасно вона зрозуміла, що це за птах, — на ходу збрехала я, встаючи з крісла. — Ну, мені вже час.

— Ось моя візитка. Раптом що, проблеми якісь із міліцією або просто чогось буде треба, не соромтеся, дзвоніть. Можливо, ми ще вас і ваших супутників потурбуємо. Думаю цих підривачів-рокерів знайдемо, — розсипався капітан.

Соня сиділа на лавці й широко всміхалася… Феді. Вони так захоплено спілкувалися, що не хотілось порушувати їхню ідилію, але… Побачивши мене, Федя швидко попрощався з Сонею і зник у будинку.

— А чого ти так швидко? — поцікавилася вона.

Що? Я швидко? Та надворі вже смеркає. Восьма вечора. Може, подруга перегрілася на вечірньому сонечку? Хоча… Вже краще так, аніж докори, що покинула її напризволяще самотньо сидіти на дерев'яній лаві, де жоден пристойний претендент на вільну вакансію її чоловіка не з'являється.