Розділ без назви (44)

Тієї ночі теж випав такий туман, що, якби не компас, я б не наважився вирушати в дорогу. За густим мороком не видно було далі як на п’ять кроків, і я потерпав, щоб знагла не заблудитися. Заспокоював себе тим, що коли не дійду до Сірка затемна, то в полі мене приховає мла.

Із криївки вийшов босоніж, тримаючи чоботи під пахвою — босі ноги не залишають такого сліду, як обчаси. Не годилося витоптувати стежку біля криївки, в якій доведеться заквартирувати до весни.

Трохи пройшовши рідколіссям, я сів на вогкий зам­шілий пеньок, нацупив чоботи й наставив вуха в обидва боки. Стояла глибока тиша, тільки з голих дерев спадали важкі краплі, які збиралися на гілках від вологи. Вони так шемрали в падалішньому листі, що мені ввижалося, ніби поблизу хтось ходить. Звичайна омана нічного лісу, хоча з частих візитів Броза і Змія неважко було здогадатися, що десь неда­леко є ще один бункер.

Я взяв напрямок на Беневу і форсованим кроком рушив у бік поля. Та невдовзі побачив, що в такій сліпоті не розженешся. Компас не показує, де рівчак, де яма чи ще яка перепона, а де, може, й засідка. Я навіть облишив намір перевірити стару вербу, в дуплі якої Сірко міг лишити для мене записку, і чимчикував ­навпростець, не гаючи часу. Не так бачив, як скорше угадував ногами, де грузька рілля, де скошене ­поле, пашня чи твердий переліг, який у цьому терені тягнувся на цілі гони, полегшуючи шлях нічного мандрівця.

Далі в полях туман трохи порідшав, але йти стало ще важче. Замість того, щоб трапився якийсь находжений путівець, мені дедалі частіше перетинали ­дорогу виярки, рівчаки, хай неглибокі, та мусив їх обминати, збиваючись зі сталого напрямку. Не менше дошкуляли високі та цупкі, як дріт, бур’яни, що чіплялися за ноги й зарошували коліна.

Іноді я пристоював і так напружував слух, що чув, як на вуха мені осідає дрібна роса.

Почався хвилястий терен, ще густіше порізаний рівчаками, з ямами та піщаними кучугурами, які навіть у темряві біліли пагорбами вапняку. В одному місці нога шурхнула глибоко в пісок, мабуть, ступив на край якоїсь нори, і, справді, невдовзі я помітив уже меншу купу піску, біля якої відкривалася широка діра. Далі ще одна, ще, і мені засмоктало всередині, бо зрозумів, куди знічев’я забрів. Тобто ішов я правильно, з маршруту не схибив, але раніше обминав це місце, про яке ходив лихий поголос, і забрести сюди було казна-якою прикметою.

Я пройшов ще метрів сто, як правобіч зненацька гримнув постріл. Мені здалося, що він розірвав пітьму майже поруч. Хоч вогню від випалу я не побачив, був упевнений, що стріляли в мене, і перша гарячкова думка — засідка! — розвернула мене до втечі. Зірвавши з плеча автомат, я побіг по в’язкому піску назад і відразу почув ще два постріли та одчайний крик. Щось мені підказало, що стріляли не в мене, бо якби­ я наскочив на засідку, то відразу скосили б кулеметною чергою або спробували б захопити живим.

Летіти в темряві стрімголов поміж рівчаків та піщаних кучугур, здіймаючи шум, було не найкращим виходом у цьому становищі. Помітивши заріст високого полину чи то віниччя, я заліг поза ним і, тримаючи розбезпечений автомат напоготів, вдивлявся в той бік, де прогриміли постріли. Хоч би хто там і в кого стріляв, я мусив бути готовим до всього, найперше — до погоні.

Ще не вилежав собі місця, як почув, що хтось ­біжить у мій бік. Кроки були легкими й короткими, за мить я з подивом побачив, що просто на мене мчить якесь хлопченя, і в голові засвітився перший, ще не виразний здогад.

Малий от-от налетів би на мене, але зашпортався в бур’яні і впав, аж кашкет злетів йому з голови. Я був певен, що зараз, уздрівши мене, він закричить, тому відразу щільно затис йому долонею рота і прошепотів у самісіньке вухо:

— Тихо будь.

Від несподіванки йому потягло мову, губи за­смикалися під моєю долонею, але він не подав жодного звуку.

— Мовчи, — прошамкотів я, міцніше притискаючи його до себе.

Хлопчак зіщулився, бо за ним хтось біг. Повз нас протупотіли одна за одною дві чоловічі постаті, але віниччя не привернуло їхньої уваги. Лише я один чув, як гостро пахне розколошканий полин, і далі міцно тримав малого, затискаючи йому рота, бо відчував, що ті двоє, котрі кинулися наздоганяти утек­лого хлопця, прийшли сюди не самі. Щонайменше ще один мав невдовзі з’явитися десь тут біля нас, тому зриватися на ноги було б необачно. Треба дочекатися слушної миті, щоб чкурнути звідси чимдалі.

Коли рука вже заніміла на писку малого, а він, вириваючись, знову засмикався, попереду виріс темний силует здоровенного чолов’яги — в одній руці він тримав автомат, у другій лопату, і на відміну від отих двох, що пробігли раніше, цей ішов без поспіху, повагом, лише спроквола повертав усім тулубом то в один бік, то в другий, наче був певен, що втекти від нього нікому не вдасться. Змія важко було не впізнати навіть у темряві.

Малий під моєю рукою затремтів ще дужче, його била трясця, і я тримав йому щелепу, щоб не цокотів зубами. Не знаю, чому ні оті, що пробігли раніше, ні Змій не приглянулися до віниччя-полину, яке поросло тут темною латкою, — мабуть, ніхто не сподівався, що хлопченя може заховатися у них під носом.

Змій пішов далі, ховаючись у тумані, а я ще й тоді бачив його широкі, вигнуті, як кульбаки, плечі, одне з яких було вищим за друге.

Щоб заспокоїти малого, я назвав його на ім’я:

— Влодку, — шепнув йому на вухо. — Я відтулю тобі рота, але якщо ти писнеш, вони знов сі вернуть.