Розділ без назви (44)

Я теж часто думав над тим, що коли вже прийде вирішальна хвилина, то ліпше битися до останнього набою, ніж самому в себе стріляти. Воно й не так страшно, прецінь веселіше, і порахунок з ворогом буде. Навіть гранатою можна так підірватися, що не один біля тебе ґиґне. Тільки тут був ризик у тому, що тебе не вб’ють, а поранять, захоплять живим, і ні­хто наперед не знає, чи витримає він тортури, щоб не заломитися, як це сталося вже з багатьма. Тому й наймужніші часто обирають швидкий реченець.

Васюта раптом сказав:

— Не знаю, кому куди, а я мушу запрягати Сивого на Козову. Маю там пильну справу.

Я був приємно вражений. Хоч і покладався на нього в «цій справі», але не думав, що розважливий Васюта візьметься за неї відразу.

— Поїдеш із вуйком у Козову? — спитав я у Влодка.

— На фірі?

— Та вже ж не на козі.

— А ви?

Я боязко подивився на Зоньку і був би знеміг від її млосного погляду, але Васюта привів мене до тями:

— Тебе теж троха підкину, — сказав він. — Бодай до Ішкова…

— Дякую, вуйку солодкий.

Він зодягнувся і вийшов надвір запрягати коня. Ми з Влодком теж почали збиратися. Зонька убгала малому в кишеню якогось пакуночка й поцілувала в щоку.

— Більше не будеш плакати?

Влодко покрутив головою. Через нього я був для Зоньки порожнім місцем.

Ми вийшли на подвір’я, де досі стояв густий туман, але вже налитий молочним світлом. Васюта поправляв упряж на сивому конику, який майже зливався зі світанковою млою.

Зонька, накинувши на плечі якусь куцину, теж вийшла нас проводжати.

— Такий туман, що світа не видно, — сказала вона. — Ви не заблудитесь, тату?

— Я, може б, сі заблудив, — одказав Васюта. — А Сивий ні.

Він посадив малого біля себе в передку вимощеної сіном фіри. Я, мов безрідна сирота, примостився на полудрабку, звісивши ноги.

Васюта цмокнув на Сивого, ми рушили.