Розділ без назви (44)

Як ти там, брате мій Сірку? Живий? Я тут забарився троха, ненароком сі заблудив у тумані, але вже йду, йду… Такий, видиш, трафунок мені перейшов дорогу, що, вибачєй, навіть тобі не скажу який. Туман, Сірку, туман. Іду крізь його мряковину, ніби по дну Стрипи ступаю. Таке. Ні звізд, ні місяця, ні самого неба не видко. Тому така повільна хода. А ще ж мушу вряди-годи зупинятися, стригти вухами, чи не чути кого позаду й попереду, та й збоку може спіткати пригода, як ото на Степку спіткала.

А чуй! Чи то мені вже привиджується, чи направду хтось нишком скрадається вслід за мною. Я стаю — і воно стає, я йду — і воно чалапкає назирці. Буває так глупої ночі, коли свої кроки відлунюють, як чужі, ти добре це знаєш, друже мій Сірку, але я про всяк випадок зняв автомат і розвернувся навспак. За одне лиш боявся, аби мій «папашка», зволожілий од сирості, не затявся в скрутну хвилину.

З туману випірнула дрібна постать у великому кашкеті й кинулася до мене. Влодко вхопив мою руку, припав до неї чолом і, не годен вимовити слова, конвульсивно зіпав у рукав бушлата.

— Ну видиш, — я поклав долоню йому на голівку. — Нам по дорозі.

— Я згадав вас, згадав, — прошепотів Влодко. — Ви друг Місяць. Нє?

Він знизу, з-під козирка заглянув мені в обличчя.

— Може, Місяць, а може, й ні, — сказав я.

— Ви приходили до нас з Василем, я упізнав голос.

— Тоді тобі семий рік ішов. Тепер кіко маєш?

— Дев’ять.

— Ого, вже дорослий хлоп.

Я подумав, що мені знов доведеться скоригувати маршрут, і спитав:

— Підеш зі мною?

— Так.

— Але вже без витівок, добре?

Він кивнув, кашкет сповз на лоба.

Я взяв напрям на Ішківський ліс. Ми далі пішли через поле.

— Влодку, скажи…

— Я не Влодко.

— А хто ж ти?