Розділ без назви (44)

Він кивнув.

Я прийняв з його писка руку, послабив обійми. Влодко більше не пручався, принишк, але й далі трусився, зіпав ротом, на нього напала нервова гикавка. Треба було вшиватися з цього місця, бо вони так чи так могли сюди повернутися.

— Будем сі цофати, — сказав я. — Надягай кашкета і тримайся за мене.

Взявши Влодка за руку, повів його через Степок своїм маршрутом, ще не знаючи, як мені діяти далі і що робити з цим хлопцем. Було видно, що він пережив такий струс, з якого невідь-коли вийде. Весь час поривався до бігу, але я міцно тримав його за руку, бо мусили рухатися без шуму.

Степок лишився позаду, ми йшли рівниною крізь холодний вогкий туман. Час від часу я притримував Влодка, прислухаючись, чи ніхто не йде слідом за нами. Я знав, що малого шукатимуть і, втративши слід, насамперед підуть у Раковець, тому взяв круто праворуч, далі від напряму на село, де жили Мандзюки.

Невдовзі ми наткнулися на досі не вижате кукурудзиння. Влодко зненацька висмикнув руку з моєї, і за ним тільки шелеснуло. Замість того, щоб відпустити його під три вітри та піти своєю дорогою, я широким скоком, підминаючи кукурудзиння, наздогнав його і вхопив за ковнір.

— Пустіть! — скрикнув він. — Я ніц не знаю, нікого не видів, нічого не чув…

— Не бійся, — сказав я. — Хіба ти мене не впізнав? Я лихого тобі не зичу.

— Я вас не знаю.

Мабуть, у темряві Влодко мене не впізнав чи, може, забув, але, розуміючи, за що його мали вбити, він повторював лиш одне: не знаю, не бачив, не чув.

— Я нічого нікому не скажу! — цокотів він зубами. — Відріжте мені язика, тільки відпустіть!

— Добре, я тебе відпущу. І куди ти підеш?

— Далеко.

— Додому тобі не можна.

— Я сі не верну в село, — сказав він. — І ніхто від мене нічого не взнає.

— Влодку, скажи… Що сі там стало?

— Де?

— Звідки ти втік.

— Я ніц не видів.

Він і мене хотів переконати, що нічого нікому не скаже. Ніби читав висновки «579-го» про те, що «хоч був ще дитиною, а проте бачив, чув і знав не менше за багатьох дорослих».