Розділ без назви (44)

Мені неважко було розчислити, що відбулося на Степку, і не хотілося ще більше роз’ятрювати малого, однак обставини спонукали допевнитися всіх подробиць цієї справи.

— Там були твоя мама й Марійка, так?

Він шморгнув носом.

— Хто ще?

— Нас вели на налигачі, як худобу.

— Видів, видів, — збрехав я. — Вас було четверо. Ти, мама, Марійка й Михася, так?

Він кивнув. Завеликий кашкет з’їхав йому на очі.

— Вас привели зв’язаними. Як же ти втік?

— Нас поставили над рівчаком і розв’язали, — сказав він, підбиваючи кашкет вище на лоба. — Тоді Михася пхнула мене у плечі і я побіг. Думав, вона теж побіжить…

Тепер я бачив усе до найменших подробиць. Двоє кинулися ловити малого. Змій тричі вистрілив. У Михасю, Анну й Марійку. Йому не було як скористатися удавкою, хоча, можливо, він і не збирався застосовувати її до жінок та хлопчиська. Змій нашвидкуруч прикопав убитих і вийшов якраз на полин, за яким ховалися ми із Влодком. Гострий нюх тут його підвів. Ніч із туманом були на нашому боці.

— Відпустіть мене, — схлипнувши, попросив Влодко.­

— Ти раніше бачив тих людей, що вели вас по­в’язаних?

— Ні. Двох видів, коли вони нас забирали з дому.

— Які вони з себе?

— Один здоровецький, один чорний.

— А третій?

— Того я близько не видів.

Здоровецький — то Змій, чорний — Пугач, а третій… Я дорікнув собі, що то є неправильно — допевнюватися, хто виконував присуд. Така нездорова цікавість суперечила навіть інструкції СБ. Хтось мусив брати на себе й такі незавидні завдання, і нікому не годилося розпитувати про виконавців. Але сталося так, що я ненароком став свідком фіналу першої справи, яку довелося розслідувати, тому, властиво, мав до неї особливу цікавість. Хоча вже й сам припустився порушення, не віддавши малого Змієві, а отже, чинив супроти інтересів Організації і підпадав під слідство.

Здається, це розумів навіть Влодко, тому й не вірив мені.

— Відпустіть.