Розділ без назви (44)

— Ні, він тут.

— Чого ж ти його не завів до хати?

— Хтів спершу спитати вашого дозволу.

Зонька пирснула біля п’єца коротким смішком, приклавши долоню до повних, як перестиглі черешні, губ, і її скрадливий погляд огорнув мене теплим туманом.

— Клич, — сказав Васюта. — Клич малого та будемо снідати.

Я вийшов надвір до акаційок, хвилюючись, чи Влодко не здимів тим часом. Ні, він стояв за кущем, якраз на тому місці, де я колись, ледве живий після виходу з трощі, назирав, чи не вийде хто на поріг.

— Ходи, — покликав я. — Все добре, не бійся.

Він зайшов до хати і, знявши кашкет, привітався:

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки Богу! — відповіли йому в один голос Васюта і Зонька, яка вийшла од п’єца і стулила долоні на грудях.

— Ой, який файний хлопчик! — захоплено вигукнула вона. — То це ти і є Влодко?

Я думав, він скаже ні, я Пімста, але Влодко дрібно закивав головою і раптом заплакав. Голосно, невтішно.

— Чого ти? — Зонька підійшла ближче, взяла його голову і притулила до грудей. — Не треба, не треба плакати.

Та що більше вона його заспокоювала, притискаючи до себе і гладячи по голові, то дужчим був його плач. Влодко ніби тільки тепер зрозумів, що сталося на Степку.

Потім він притих у Зоньчиних обіймах, але з грудей йому ще довго виривалося тремтливе, непогамовне зітхання.

Ми снідали товченою на салі бульбою з соле­ними огірками. Васюта сказав, що голотники знов готують облави, бо до Купчинців наїхало повно війська з польовою кухнею, а це означає, що отаборилися ­надовго.

Я не витримував Зоньчиного погляду, який обволікав мене томливим туманом, і більше дивився на коваля Васюту. У ньому вчувалася спокійна сила й розважливість, і мені подобалися його великі костисті руки, попечені окалиною, подобалося навіть, як він їсть, як неквапом підносить до рота дерев’яну ложку і так підбирає з неї гарячу товчену бульбу, що ложка щораз лишається чистою і сухою. Від Васюти віяло певністю, і ми давно викопали б на його садибі криївку, але для того не підходив прибережний ґрунт — через кілька штихів лопати вже підступала вода.

Думки часто передаються на відстані, і Васюта так само спокійно, немов говорив про погоду, сказав, що позавчора в Росуховатці впала криївка. Навів хтось із своїх, бо не шукали щупами, не розкопу­вали, а приїхали вантажівкою — й відразу до люка: «Вихаді с поднятимі рукамі, астанєтєсь жіви». Троє хлопців, заскочені знагла, вирішили не стрілятися, а викинули скількись гранат через люк і пішли на прорив. Тільки до лісу там далеченько, впали всі троє від кулемета, ну й шміраків, бачили люди, порішили не менше.

— Хто був із наших? — спитав я.

— Не знаю, — Васюта поклав на стіл суху ложку. — Кажу те, що чув. Не пострілялися хлопці, а дали голотникам бій. Погинули в бою.