Розділ без назви (44)

Я присів навпочіпки і, взявши його за плечі, сказав:

— Влодку, знаю, що ти вмієш тримати язика за зубами. Тому я тут, біля тебе. За це мене теж можуть покарати. Ти ж нікому не скажеш про мене?

— Ні.

— Де маєш родичів, окрім Раковця? Куди підеш?

— До тети. У Козову.

— То є далеко. Вночі сам не втрапиш, заблудишся.

— Почекаю, поки розвидниться.

— Тебе можуть спіймати. Я відведу тебе до добрих людей. Переночуєш у них, а завтра підеш у Козову. Тобі допоможуть.

Він мовчав і все ще дрібно тремтів, цокаючи зу­бами.

— Тобі треба в тепло, — промовив я. — Ніч довга, перемерзнеш на кізяк.

— Мені не зимно.

На Влодкові було благеньке пальтечко і завеликий кашкет, який час від часу з’їжджав йому низько на очі. Мабуть, дістався від котрогось із старших братів — Стодолі чи Сума.

— Ходімо, — сказав я. — У нас мало часу.

— Я сам… — затявся малий. — Лишіть мене.

— Який же ти впертюх.

Мені уривався терпець, і я подумав, що це самі обставини кидають мені такий жереб — лишити хлопчиська і йти своєю дорогою, поки не пізно. Не тягти ж його силоміць. Він витриває, ще не з такої халепи вискочив.

— Добре, — погодився я. — Роби як знаєш. Тільки затям собі: ти мене ніколи не бачив. Зрозумів?

Він кивнув, кашкет з’їхав йому на очі.

— Бувай! Та коли що — нарікай на себе.

Я звівся на рівні й вийшов з кукурудзиння, — шорсткі стебла шелестіли, наче бляшані. Придивився до компаса і рушив голим полем у свій, добре знаний терен.