Розділ без назви (44)

— Пімста. Маю вже псевдо.

— Он як!

— Так мене називайте.

— Файно є. Скажи мені, друже Пімсто… — я спершу про інше хотів його запитати, але передумав, — то правда, що маєш тету в Козові?

— Но!

— Як її звуть?

— Тета Марфа.

— Де вона мешкає?

— Біля церкви. Ми з мамкою ходили до тети Марфи на храм.

— Церква Успіня Божої Матері?

— Но! Там тета мешкає.

— І ти сам утрапив би до неї?

— А чого ж! Через Маловоди, Вівся, Маковисько… А там, дивись, уже й Козова. Церкву здалеку видно.

Туман посвітлішав від досвітку, коли попереду замаячів Ішківський ліс. Ближче до Стрипи він знов погустішав, хоч і набрав молочного світла.

Де узліссям, де берегом ми дійшли до хутора Дворище. Я попросив Влодка постояти за акаційками, поки розбуджу коваля Васюту. Мав-бо спершу розвідати, чи немає там якої несподіванки, як тоді, коли побачив через просвіток у вікні Зоньку і Броза. Це справді була б несмішна оказія, якби я завів хлопця до хати, а там за столом сидів Броз. Ні, я знав, що цього разу тут його не застану, але перш ніж завести Влодка до чужих людей, мусив спитати їхньої згоди.

Коваль Васюта, як і кожен добрий господар, прокидався разом із досвітком, тому його не довелося будити. На мій стук він виглянув у вікно і, не питаю­чи, хто там, відчинив сінешні двері.

Я переступив поріг хати, де біля п’єца поралася Зонька — теж рання пташка, — привітався і, може, не зовсім зрозуміло пояснив, чого я прийшов.

— То це хлопець тих Мандзюків, що злигалися з большевиками? — спитав Васюта.

— Влодко, — сказав я. — Його звуть Влодко, він сирота, і його треба якось допровадити в Козову до тети. Мені більше немає до кого звернутися, вуйку солодкий. Якби ваша ласка…

— То він де, в Раковці? — знов не зрозумів мене Васюта.