Розділ XXVIII Тиха вода греблі рве

— Певна річ! Я німий, як статуя.

— В такому разі, я теж німий, — відповів Ґабріель. — Добраніч, Сімоне.

— А хіба ти не йдеш до себе?

— Ні. Я… е-е… Я трохи прогуляюся.

Сімон добродушно всміхнувся:

— Ага, ще захотів! Ну що ж, прогулюйся… Гм, тільки дивись не загуляйся.

Ґабріель провів Сімона довгим поглядом, аж поки той не зник за рогом, відтак нерішуче повернувся до Матільдиних дверей.

„Ходи-но звідси геть, друже, — сказала йому здорова частка розуму. — Дочекайся ранку. Це не найкращий спосіб завоювати прихильність порядної дівчини — заявитися до неї посеред ночі й освідчитись у коханні“.

„Чому ж? — відгукнулася інша, що одуріла від пристрасті. — Все буде гаразд. Я подобаюся їй, але вона не хоче цього зрозуміти, бо втовкмачила собі в голову, що любить Філіпа“.

„Дурниці! — заперечив здоровий глузд. — Це ж справжнісінький самообман“.

„Аж ніяк, — упирався дур. — Це правда“.

Як звичайно, дур узяв гору над доказами здорового глузду. Ґабріель постукав.

Йому здалося, що минуло кілька довгих годин, перш ніж за дверима почувся шурхіт шовкових спідниць і тихий стукіт клямки замка. Нарешті двері відчинилися, і на порозі з’явилася Матільда. Цієї пізньої пори вона ніби й не збиралася лягати спати і була одягнена в ту ж саму сукню, що й на вечірньому прийомі у принцеси.

Побачивши зовсім не того, на кого чекала, Матільда тихо скрикнула від несподіванки.

— О, Боже! Хто це?… Ви?! А я думала…

— Він не прийде, — хрипко сказав Ґабріель і ледве стримався, щоб не зайтися надсадним кашлем.

— Про… Про кого ви кажете?

Оскільки Матільда стояла спиною до освітленої кімнати, Ґабріель погано бачив її обличчя, але був певен, що вона почервоніла.

— Може, мені краще ввійти?

— Увійти? Вам? До мене? — розгублено перепитала дівчина. — Але…