Розділ «21»

— Хлопці, якщо подивитися на нас збоку, послухати, — ми дійсно схиблені. Ну не можуть троє нормальних людей шукати душу! — Марі свою інтонацію підсилила вказівним пальцем: — Міста! — наголосила: — В кам'яних левах! — підкреслено здивувалася. — Не можуть! Не вкладається ні в які логічні, дверні чи ще якісь тверезо мислячі рамки!

— А те, що люди ціле життя живуть ілюзіями досягнень, відкладають щастя на потім — коли буде освіта! посада! квартира! машина! сім'я! діти! внуки! — а помирають обікрадені тими ж ілюзіями, голими нещасними сухариками, — вкладається в рамки? — запитав Лев. — Це, по-твоєму, Марі, нормально?

Дружина мовчала. Юнак захоплено дивився на чоловіка, розгадати якого, мабуть, неможливо. Мінливого, як вітер, розпливчастого, як вода, загадкового, наче вогонь. Безрукий міг водночас бути зневіреним оптимістом, виснаженим спартанцем, нормальним божевільним і пораненим левом, який навіть без лапи йде вперед, наступає, чого б це йому не коштувало. Бо розуміє: це краще, аніж спокійно вмерти ситим у лігві.

— Марі, кохана, я не маю права вагатися, бо сумніви зроблять з мене безхребетного, бездіяльного дармоїда, який буде пити пиво, дивитися телевізор і постійно бурчати. Ти хочеш такого чоловіка?

— Не хочу.

— Тому я буду шукати. А для цього я приймаю істину — Львів має душу. Вона перебуває в одному з кам'яних левів міста. Крапка.

— Як ти цю душу впізнаєш, навіть коли знайдеш? Як ти її захистиш?

— Не знаю... — признався Безрукий.

— Поки що... — додав вундеркінд Борис Мудрагель. — Бо кожна мить у світі щось перекреслює, закреслює, відновлює, занотовує і відкриває. Шукати треба, спостерігати, вірити, як очам, так і химерам, що зселяються в голові... Тільки так народжуються відкриття. Я це знаю напевно. Я змалку знайомий з купою знаменитостей, видатних винахідників, учених. Кожен з них ішов до відкриттів своїм шляхом, але кожен з них спочатку повірив в абсурд, безглуздя, нісенітницю... У неможливе в принципі... І діяв... Так що — діяти! Робити будь-що! Тоді, може, щось вийде. Бо коли сидіти склавши руки, успіху не буде точно. Буде повільна смерть тіла в комфорті. І пекельна для душі.

Безрукий заплескав у долоні. Вундеркінд сам запишався своїм монологом. «Може, податися в спічмейкери?» — подумав.

Марі мінялася, як хамелеон. Якийсь особливий, надсучасний. Бо мала стільки кольорів емоцій у собі, що неможливо збагнути.

— І все-таки, — мовила вона, — як фахівець з холодною головою, скажу вам: якщо ми шукатимемо душу міста, ми божевільні... Але як слабка жінка, що давнього друга намовила на яблуко, серцем чую: є таки душа в міста. Яка вона і де — це недосяжний лабіринт...

— Який ми крок за кроком будемо відкривати, — зробив висновок вундеркінд з ботанічного саду. — І... — Враз він запнувся. Витріщився на Марі і пожирав її очима. Отетеріло мовчав, наче йому відняло мову.

— Говори, схиблений очкарику! — Лев відчував, коли треба пожвавити бесіду. — У нашій божевільній компанії шукачів за привидами — демократія! Кажи, не бійся. Не битиму!

— Я... просто, — схвильовано випалив Борис, — дуже хочу, щоб у світі існувала хоча б ще одна така Марі! Для, мене...

— Ти що, перевчене опудало із захаращеного енциклопедичним бадиллям ботанічного саду, закохався в мою дружину?.. Зараз я тобі покажу «просто»...

І Лев заробив по спині тендітною ручкою Марі. Вона з таким натхненням його била, наче обціловувала...

Троє божевільних дуже весело повечеряли. Пізно вночі. Під треті півні... На заздрість двом привидам, що шукали собі тіла... Привиди не проти були вселитися у неперевершену хвилясту красуню і метикуватого юнака. А ось у некерованого безрукого чоловіка — ні!.. Він страшний і підступний. Неможливо збагнути, чого від нього чекати. Він нападає, відступає, топчеться на місці і петляє одночасно. Привиди мали досвід: той, хто непередбачуваний, — завжди переможець. А програвати привиди не хотіли. Їм обіцяли шанс вирватися, а для цього потрібно...

Найперше — щасливо вселитися в тіла, які вкаже шеф...