Розділ «15»

— Шкода! — розчаровано продовжила декан, відійшовши від штори. Безрукому здалося, що вона почала знову перетворюватися у колишню Бориславу Болеславівну — змію... — Це ваша остаточна відповідь? Бо я знайду іншого охочого! Щоб ви потім не жалкували...

— Остаточна. Лише...

— Слухаю уважно.

— Ви часом мені те фото в новий комп'ютер не закинули? — злякався Безрукий.

— Ви що, Леве Львовичу? Я смітників у нові комп'ютери не закидаю.

— Дякую...

— На здоров'я. Але якщо надумаєте...

— Не надумаю...

— Тоді йдіть до своїх привидів. Працюйте.

Безрукий піднявся, знову почухав свої кучері. У нього була така дурна звичка ще з дитинства. Коли хотів щось запитати, але не був упевнений, чи треба...

— Ще щось?.. — Борислава Болеславівна зовсім не виглядала розчарованою відмовою Безрукого співпрацювати.

— Мій мобільний. Він тоді був на кафедрі. Ви часом не бачили?.. Випадково?..

— На відміну від робочого комп'ютера, ваш мобільний телефон, Леве Львовичу, ваша приватна власність. Так що ні, не зустрічала. За мобільними працівників я не наглядаю. Шукайте. До побачення. До вечора... Ви сьогодні маєте пару в заочників... Не забудьте, будь ласка... Гаразд?

Безрукий побіг у туалет. Його знудило. Він почекав над унітазом, але блювати було нічим... Ця змія зжерла з нього все...

Дорогою додому, яку Лев традиційно долав пішки, бо не вистачало часу на стадіон, він не без радості визнав, що вміє переконливо брехати. Не те що не почервонів — жодна жилка в ньому не сіпнулась, коли з виряченими очима переконував Змію, що не встиг побачити тексту! Аж загордився собою, коли Стійка повірила! Треба відкриттям такого спасенного дару обов'язково поділитися з Марі, — подумав. Уявив її реакцію — і передумав. Ні, дружині таким талантом хвалитися не можна! Ніяк. Вона ж потім, може статися, постійно гадатиме, що він бреше... Заради святого спокою нехай краще Марі думає, що Борислава Болеславівна не стійка, а сліпа... Адже Марі переконана на всі тисячу, що Безрукий брехати не вміє. Бо його при брехні видає все — очі, міміка, жести, рухи... Душа... Нехай буде так... Як хоче дружина. Бо ж відомо, що муж і жона — одна... Ні, краще так: чоловік та жінка — одна спілка.

До дому ще залишалася одна трамвайна зупинка, а ноги Безрукого вже не несли. Якраз задзеленькав трамвай. Він підбіг до зупинки, заскочив на вичовгану мільйонами підошов сходинку, коли нервова, фарбована під відьму водійка наче навмисно ледве не зачинила перед ним двері. Лев її впізнавав уже давно. І не лише через надміру яскраво нафарбовані тонкі губи; вона завжди дзеленчала своїм іржавим дзвінком ще на жовте світло світлофора. Чим виводила із себе і пішоходів, і водіїв. Певно, так підживлювала своє відьомське єство...

Лев запхав руку в кишеню, щоб витягнути гроші, а вийняв учетверо складеного папірця. Розгорнув, почав читати.

«Молитва до святого Великомученика Юрія

Святий Великомученику й Чудотворцю Юрію!

Глянь ласкавим оком на мене й попроси милосердного Бога, щоб не карав мене за мої тяжкі гріхи, а щоби вчинив зі мною по безконечному Своєму милосердю: нехай за Твоїми молитвами, святий Великомученику Юрію, Бог завжди дає мені здоров'я душі й тіла, благословення в усіх моїх працях та змаганнях, а передовсім прощення моїх гріхів і ласку витримати в доброму до кінця.