Розділ «12»

— Давай будемо боятися разом.

— Умовила! — Безрукий зсадив дружину з колін. Долив гарячої води до недопитої кави. Мусив пити слабеньку, бо серце. І не хотів, щоб Марі наробила ґвалту. — Ну скажи мені: чому я такий безхребетний, безвольний чоловік? Скільки разів я намагався сказати тобі — ні! І жодного разу не зміг! Ти можеш мені пояснити?

— Можу, дорогенький! — Дружина примружила свої хитрі оченята, струснула хвилястою голівкою. — Тому що на правильно поставлені запитання відповіді «ні» бути не може. Втямив?

— Хочу ще однієї нормальної кави, а не помиїв! — вигукнув Лев.

— Ні! — категорична мовила Марі. Безрукий дружину перекривив. Його «ні» було кволе, як щойно вилуплене курча, яке шукає підтримки квочки.

— Під матрацом є моя шкарпетка. У шкарпетці клаптик паперу, на який я встиг переписати те, що вгледів. Фотографію не можна було видрукувати. Ні цілою, ні частинками. Так що тільки це. І ще... З комп'ютера і з телефону я це кляте фото видалив. В останню мить. Щоб воно мене не вбило остаточно... Наче все...

— Тоді давай ці записи.

— Боюся, якщо чесно, їх удома розглядати. Маю внутрішній страх...

— Тоді я до Ганнусі покличу пані Стефу... Вийдемо десь. У кафе, наприклад. На морозиво...

— Може, краще я сам?

— А давай без «може», Безрукий!

Через хвилину пані Стефа уже запарювала на кухні Безруких свій улюблений чай з бергамотом.

— Ви б частіше виходили на прогулянку! І мене кликали до Ганнусі. Я з радістю! — казала бабуся. — Молоді ще. Хіба я не розумію? А брудні шкарпетки, Левчику, треба класти в кошик для прання, а не в кишеню. Дивися за ним, Марі, — сказала пані Стефа і додала: — бо він як дітвак...

Марі вдала, що не почула...