Розділ 4

— Накажеш? — обурився я і зверху вниз зиркнув на малу. — За кого ти мене маєш?! За повелителя змій?! Якщо і далі будемо патякати, то потвора повернеться і з’їсть обох! Але тебе з’їсть першою, зрозуміло!!! — рявкнув на вперте невдячне дівчисько.

— Це ти за кого мене маєш?! — сердито фиркнула та. — Може, це я розмовляла з потворою на зміїній мові? Чи наказала забиратися геть? Якби не ти, — вже дружелюбніше продовжувало дівча, — я давно б булькала в череві двоголової хапуки. Ой, а що це в тебе? — з цікавістю вигукнула дівчинка, безцеремонно вхопивши дідів амулет, що вибився з-під сорочки.

— Не чіпай! Це… — і я замовк, ошелешено втупившись на металеву бляшку з зображенням змії, що звернулася клубком. — Не може бути…

— Що? Що не може бути? — пищала мала причепа.

— Сама доберешся додому? — буркнув я швидше з ввічливості.

— Я ж Астра, дочка Фароса, знаю ці місця як своїх п’ять пальців! — з викликом відповіла дівчина і гордо закинула голову.

Думки роєм носились в голові. Хотілось швидше забратися звідси. Сісти на сифона, закинути на плече малого радика та знову летіти на Захід, поближче до Шанталії, поближче до діда. З’явилося стільки запитань, на які міг відповісти лише Радо.

— Радий, Астро, що з тобою все гаразд. Бачу, ти вже не боїшся і можеш іти додому.

— Боїшся? — перебило дівчисько. — Ти сказав, боїшся? Астра — безстрашна, вона нічого не боїться!

Ця мала починала виводити з рівноваги.

— Ага, то це змія репетувала так, що ледве вуха не позакладало?! — махнувши рукою, я вирішив, що сперечатися марно, розвернувся і пішов геть.

— Прощавай, Астро, раджу іти додому, а мені пора летіти звідси, — даремно я бовкнув це, бо дівчисько кинулось навздогін.

— То ти ще й літаєш? Хто ти? І звідки взявся? — кричала мала. Але я вдавав, що нічого не чую, і швидко зник в чагарниках.

Прибігши на галявину, де зупинились, з полегшенням побачив сифона та радика, які мирно ніжились на сонечку.

— В дорогу, лежебоки!

Та відлетіти цього дня нам не судилося…