Розділ 55

У війську утворилася тріщина. І вона розросталася з дивовижною швидкістю. Акермол, Треголад і Верамод не могли повірити у можливість зради власних Воїнів. Та коли неофіти почали відкрито розповідати про блага, які лицарі отримають, привівши до влади темних, вірне Воїнству братство повстало проти новонавернених. І Рада Старійшин нарешті дала наказ арештувати підбурювачів. Але зрадникам вдалося безслідно зникнути. А на ранок ошелешила звістка — Акермол, Треголад і Верамод жорстоко вбиті…

Відбувся переворот. Ніхто не міг повірити, що зрадникам вдалося навернути так багато Воїнів. Того ж дня троє молодиків, ставлеників жерців, самопроголосилися Радою Старійшин. Тих, хто повстав проти вбивць і бажав помститися за смерть наставників і друзів — Акермола, Треголада і Верамонда — заарештували і стратили. Комусь пощастило утекти. Серед «щасливчиків» опинились я і Каро.

Так за одну ніч слава Воїнів Шаку згасла, перетворившись на безликий сліпий фанатизм прислужників жерців.

Дивом нам з Каро вдалося перебратися за Південне море до Шанталії. Тут познайомились із Премудрим Старцем Совредо, людиною без віку. Поговорювали, що він разом із найдревнішими заснував Університети Шанталії.

Совредо прихистив, а згодом запропонував стати його учнями. Ми одразу ж погодились, оскільки мудрістю цієї легендарної людини захоплювався весь Край Південноморського Узбережжя, а наші Старійшини вважали Совредо Батьком Миру і наставником. Премудрий знав, яка трагедія спіткала Воїнство. Він поважав Акермола, Треголада і Верамонда, але називав їх наївними і нерозумними дітьми світу. Ми дивувалися і в душі обурювалися. А він усе повторював: «Створене людиною, людиною і зруйнується, і тільки те, що їй створити не в силах, живе вічно».

Пройшов рік у Шанталії, і я вирішив повернутись назад на Півострів. Але вже не як Воїн Шаку, а як шпигун у Храмі Есетів.

Я стрепенувся.

— Так, так, хлопче, — ніби прочитавши думки, сказав дід. — Я потрапив у Храм, в якому зустрів Есху. Безпорадну, залякану, але повну живої енергії і таку не схожу на жрицю. Вона й справді твоя бабуся…

Я затамував подих і майже прошепотів, не повіривши здогадці.

— Ти був Майстром О?

— Чому був? Я і зараз ним є. Ти ще не чув, як мене називають спудеї, — усміхнувся дід і продовжив. — Я одразу ж звернув увагу на надто худу, невисокого зросту і досить дивну верховну жрицю. На відміну від зарозумілого і холоднокровного чоловіка, повелителька темних світилась життям і, як не дивно, добротою. Дівчина — повна протилежність усьому, що я знав раніше про служителів. В її очах палала жага до життя і зневага до Храму, хоробрість і мужність захоплювали. І я незчувся, як по вуха закохався в Есху.

Останні роки я все більше картаюсь, що не вирвав нещасну з ненависних лап жерців. Тоді я надто палко захопився справою Воїнства, щоб думати про сім’ю, почуття… Мав інформацію, яку терміново потрібно було передати союзникам геліонатам, і тому змушений був негайно залишити Храм. Але хотілося хоч чимось допомогти Есці. Я знав, як вона мріяла, щоб її дитя, яке от-от мало народитися, отримало інше життя. Таємно повернувшись в Храм Есетів, я викрав доньку верховної жриці і підшукав маленькій Айсоларі нову сім’ю, звичайних добродушних селян, як і хотіла Есха.

Довгі роки я слідкував, як живеться дівчинці у новій сім’ї. Айсолара росла щасливою і тішила прийомних батьків, які не могли мати дітей. Інколи я приїжджав у гості, як дядько Радомир, але з роками все рідше. Служіння забутим ідеалам Воїнства не відпускали…

Я був уже немолодим, але не мав ні дому, ні сім’ї. Щось наче не давало затриматись на одному місці. Час від часу я приїжджав до Каро в Шанталію. І саме він умовив зупинитись і майже силою втримав біля себе. Я страшенно втомився. Всі зусилля виявились даремними. Ті побратими, які залишились від Воїнства Шаку, пересварилися за титули Старійшин у Раді. Геліонати часто грали за правилами жерців: «підступність — кращий метод». Раптом я зрозумів, що половину життя потратив у боротьбі не за те і не за тих. І стало так лячно і так боляче… Я пригадав слова Совредо: «Створене людиною, людиною і зруйнується, і тільки те, що їй створити не в силах, живе вічно».

І я нарешті зрозумів: вірно служити організаціям, що пропагують вірність Світлу, ще не означає бути вірним самому Світлу! Усі ці Братства, Ордени, Ліги, яким я віддав стільки літ, усі створені людьми! І з часом ми уже не помічаємо, як перестаємо служити вищим цілям, а перетворюємось на прислужників тих, хто керує. А керують інколи не зовсім достойні, випадкові люди.

Наче пелена впала з очей. Я нарешті погодився на вмовляння Каро залишитися в Шанталії. Та перед цим мав зробити те, на що не наважувався раніше. Ризикувати нічим! Лише життям, яким не раз ризикував заради порівняно нікчемних справ. Я вирішив допомогти Есці втекти. Бо тепер міг запропонувати їй крім серця, ще і життя, родину. Подолавши безліч перепон, я нарешті дістався до Есетів та виявилось, що трон верховної жриці посідала не Есха, а дуже схожа жінка! Але одного погляду достатньо, щоб зрозуміти, що переді мною самозванка. Перше, що спало на думку: Есці вдалося втекти! Я зрадів, але швидко радість змінив пекучий смуток… Тоді я думав, що втратив Есху назавжди.

По дорозі до Шанталії заїхав в Агрантак — селище, в якому із названими батьками жила Айсолара. І коли побачив її, то не впізнав. Переді мною стояла молода вродлива жінка, яка зовнішністю більше нагадувала власного статного батька Ітераса, але в доброзичливих, допитливих сірих очах жила Есха. Я так і не наважився підійти і заговорити. Зрозумів, що дорогоцінний час пройшов і не повернеш… Я не став турбувати дівчину спогадами з минулого. Айсолара виглядала щасливою, задоволеною життям. Тим більше, що дівчина якраз чекала дитину і мала скоро народжувати. Здаля я ще трохи помилувався донькою Есхи і, осідлавши вірного анжира, покинув селище.

…Ще хатки не сховалися за горизонтом, коли на запилюженому шляху я помітив вершника, що мчав назустріч. І все б нічого, якби не характерна військова виправка, горда осанка і впевненість, з якою їхав подорожній. Здається, і я зацікавив незнайомця. Ми стишили ходу, намагаючись краще роздивитись один одного. Але наші обличчя завбачливо прикривали капюшони. І кожен продовжив власну дорогу.

Лише коли добрався до Шанталії і розповів усе Каро, зрозумів: тоді на дорозі до селища, де жила Айсолара, я зустрівся з уже відомим тобі, Айхо, Сохо — одним із юних неофітів, які повстали проти Старійшин Воїнів Шаку. Тільки що Воїн робив у нічим не примітному поселенні, я не знав. Та якби і знав, то не міг би нічого змінити…

Дід раптом замовк. Витягнув з кишені стареньку люльку, зілля приємно затріщало у жмені. Дід глибоко затягнувся. Голубуваті димчасті кільця виходили нерівними, швидко кривилися і розчинялися в повітрі. А кімната наповнилась солодкуватим запахом. Радо помітно нервував. Я терпляче мовчав, бо розумів, що розповідь ще не завершена.