Розділ 48

Даремне Зуфар нагадав мені про Мію. Та небезпека і нічний вітер, що обдував обличчя, нагадували, що я живий.

— Друзі, ми вже близько! — вигукнув Ескалар.

— Я відчуваю запах моря! — радісно додав Зуфар. — Нарешті виберемось із цього клятого білого міста!

— Потрібно шукати корабель на Шанталію.

— Я засмучу тебе, Айхо, але, схоже, нам не доведеться вибирати маршруту. Сідаємо на перший-ліпший корабель, що відходить з порту Сакарії, інакше або Бреагор, або наші загадкові переслідувачі доберуться до нас.

— Не варто злити долю, — погодився Ескалар. — Думаю, ви не заперечуєте, якщо я попливу разом із вами. Для мене тут стає загаряче.

— Та куди вже ми без тебе, геліонате, — засміявся Зуфар, і це було схоже на примирення.

Нарешті дісталися порту. Зуфар відпустив анжирів, щоб ті не виказали нас. Ескалар, який найбільше орієнтувався в порту, швидко відшукав необхідну людину, що й допомогла знайти корабель, який сьогодні на світанку відправлявся до Оздерії. Почувши це, я усміхнувся. «Ніби насмішка долі» — подумав. Саме на цей острів хотів запроторити мене Бреагор. А тепер я відправляюсь туди за власною волею.

Надворі сіріло. Ми вже чекали на кораблі, який символічно називався «Яса», що з місцевого діалекту означало «Надія». Я самотньо сидів, роблячи вигляд, що уважно розглядаю зблідлий горизонт. Друзі, розуміючи, давали можливість побути на самоті. А я не міг повірити, що ще трохи — і світло дня розлучить із містом, яке назавжди залишиться в пам’яті під іменем «Мія».

— Айхо, Айхо, — чув я, наче крізь пелену запорошеної свідомості. — Друже, прокидайся. — Зуфар схвильовано показував рукою кудись на берег. — Поглянь на он тих добродіїв. Вони нікого тобі не нагадують?

Простеживши за рукою Зуфара, я здалека помітив вельможу, який запально і настирливо шукав когось у порту. Свита вже збилась із ніг, виконуючи накази.

— Чому ці люди так зацікавили тебе? — не розділяв я хвилювання Зуфара.

— Тому що цієї ночі, — почав товариш, уважно зазираючи в очі, — ці люди намагалися нас наздогнати. Як гадаєш, чому? — роздратовано кинув друг і, не чекаючи відповіді, додав: — Не думаю, що хтось із них хотів побажати щасливої дороги. І зараз, я впевнений, вони знову, точніше, все ще, шукають нас. Тепер ти вийдеш із прострації і нарешті почнеш щось робити? Перестань думати про ту дівку, вона того не…

— Помовч! — різко обірвав я. — Зуфаре, ти мій товариш і брат. Але не смій так говорити про Мію. І взагалі… — продовжував я, та вже так, ніби гирю причепили до язика. — Я не хочу більше нічого про неї чути. Ні доброго, ні поганого. Нічого. Ти розумієш?

— Гаразд, — примирливо мовив товариш. — Можливо, це і на краще. Але зараз, Айхо, у нас інша проблема. І ця проблема скоро підніметься на корабель. Схоже, ці хлопці обходять усі судна. Когось шукають. А ми з тобою знаємо, кого. Судячи з того, як пишно вбраний ось той високий пан, скільки ми не заплатимо капітанові, щоб той не видавав нас, у незнайомця грошей виявиться більше… Куди ж дівся геліонат?

— Я тут, Зуфаре.

Ескалар причепурився і, на відміну від нас, виглядав, як сакарійський вельможа.

— Думаю, час відкинути усі наші недавні непорозуміння. Ти можеш називати мене по імені.

— Все залежатиме від того, як швидко загояться мої «непорозуміння», геліонате, — зціпивши зуби, мовив товариш, потираючи рани.

— Зуфаре, та й справді, ми все ще перебуваємо в місті, яке контролюється жерцями, не зовсім безпечно продовжувати називати Ескалара геліонатом.