Розділ 47

— Що ти тут робиш? — спитав я, не в силах відірвати від красуні очей.

Просте темне плаття і накидка вночі робили сакарійку майже непомітною. Мія мовчала, але усміхалася. Я поїдав її очима, та раптом спохватився:

— Ти служиш багатійці, що допомогла нам? А як же викупна мітка?

У відповідь почув лише тихий сміх. Мія замовкла і серйозно, навіть різко спитала:

— Ти що, так і не зрозумів, Айхо, — вона вперше назвала мене по імені. — Та багатійка, яка допомогла вам, це я!

— Що??

— Невже думаєш, що хтось із вельмож, які роз’їжджають на багатих бричках, допоміг би нещасному обідранцю? Ніхто б не допоміг! Те, що я опинилась на твоєму шляху, — просто диво.

— Це справді диво… Але я питав не про це. Як ти опинилась у цій багато убраній бричці? Як ти стала багатійкою?

— А це відповідь на твоє запитання про викупну мітку…

— Вона не коштує стільки, щоб озолотитися в прямому сенсі цього слова.

— Ні, але для мене вона коштувала значно більше… — якось сумно мовила дівчина. — З рабині, яка жила у брудному підвалі, я перетворилась на рабиню, яка живе у прекрасному маєтку, їздить з охороною, і якій тепер самій прислуговують десятки невільників. Та мені потрібно бути дуже обережною, щоб не втратити усього цього і не повернутися назад до брудного підвалу.

— Я не розумію…

— Сьогодні, Айхо, я з тобою сповна поквиталася… хммм, тобто… віддячила за подаровану мітку, — від сказаного віяло прохолодою і одночасно якимось невідомим теплом.

— Чому ти так кажеш? Я робив все це, не чекаючи твоєї вдячності, — зопалу випалив я, ледве не видавши почуттів.

Дівчина усміхнулася дивною, навіть загадковою усмішкою, яка не гріла, а ніби ставила на серці тавро.

— Я не люблю нікому бути зобов’язаною… і більше ніколи не буду… Можливо, тільки ти знатимеш Мію такою, якою вона була раніше. Але я вже більше не та безпорадна і слабка дівчинка, яка вірить в добро і надіється на краще. Так, я і зараз вірю, що моє майбутнє ніколи не перетвориться на брудний холодний підвал, на приниження, голод, бідність і зраду. Бо тепер майбутнє я творитиму сама. Я стала сильною, Айхо, дуже сильною. Бо тепер нікого, крім себе, не можу втратити. — впевнено і гірко відповіла дівчина.

— А як же твій брат, Міє, він знає, що тепер ти заможна? Ти ж можеш йому допомогти і викупити із в’язниці.

Мія мовчала, а потім тихо розсміялася. Дивно, але в тому сміхові було більше болю аніж радості, точніше радість та була якась болюча.

— Я обманула тебе, Айхо, — просто сказала дівчина.

На душі стало холодно, ніби відкрилися двері і подув пронизливий холодний вітер. Я підняв очі і зустрівся з глибоким, незвіданим, незбагненним поглядом Мії. Вона, як завжди, дивилася сміливо та прямо, але, як у бездонному колодязі, сама Мія ховалась десь глибоко-глибоко, а розмовляла лише тілесна оболонка.