Розділ 46

— Живий, демон, — прошипів Зуфар.

— Тепер що? Якщо потрапимо до рук патруля, нас чекає тюрма, а потім рабство, і хтозна, чи колись знайдемо один одного…

— Якщо потрапимо до рук Алакега — це неминуча смерть… — тихо продовжив брат.

Час спливав, а ми стояли на місці. З одного боку наближалась процесія із патрулем, а з другого боку — Алакег.

— Я так просто не здамся ні тим, ні іншим, — похмуро пробурмотів надто блідий Зуфар. — Доки можу тримати зброю в руках, свобода зі мною!

Я опустив Ескалара на землю, вперши в стіну будинку. Зуфар ледве тримався на ногах. Я нічого не міг змінити… Привів друзів на неминучу смерть.

Процесія наближалась. Охоронці продовжували викрикувати: «З дороги!» Плямисті анжири, на яких верхи сиділа охорона, шумно дихали і нетерпляче вистукували копитами, підіймаючи пил з бруківки. Вояки притискали до стін будинків перехожих.

— Захисту! Захисту! Благаю захисту! — несамовито закричав я, вибігши посеред дороги. — Ці люди хочуть здійснити замах на вельможу! — і я вказав на групу Алакега, від яких тут же і слід охолов.

Довго чекати не довелось. Я впав обличчям на запилюжену дорогу, а охоронці справно викручували руки за спиною.

— Зупиніться! — раптом почув я владний жіночий голос, який на мить видався знайомим. — Зупиніться! Наказую вам! — повторила жінка і різким рухом відкинула тяжку матерію, що покривала бричку і ховала від очей перехожих.

— При всій повазі, пані, — грізно мовив начальник охорони, — злочинець повинен бути покараний. Це заради вашої ж безпеки.

— Ця людина просила захисту! — не менш грізно відповіла господиня.

Я намагався повернути голову і роздивитись багатійку, але тяжкий чобіт вояка вправно повернув голову назад у пилюку бруківки. Та щось невловимо знайоме встиг я розгледіти у жіночій постаті. Хоча багатство вбрання сакарійських модниць, їх хитромудрий одяг та густо загримоване обличчя робили навіть знайому людину до невпізнання іншою…

— Це злочинець, пані! Він хотів перешкодити руху кортежу! — незламно стояв на своєму начальник охорони.

— Він просив захисту не у тебе, Назроле! — з погрозою мовила багатійка. — Бідняк просив захисту у вашого господаря, намісника Борджа! А у його відсутності маєте коритися мені! Не вам вирішувати, кого каратиме, а кому надаватиме захист благородний і всемогутній Борджа! Тож я наказую, Назроле, відправити бідняка у маєток. Хай слуги нагодують його.

Люте невдоволення з’явилося на обличчі начальника охорони. Складно ж йому коритися жіночій волі. Я не розумів, чим викликав таке заступництво у незнайомки, але очевидно, що не з доброти душевної. Багатійка так майстерно використовувала арсенал хитрості, нахабної впевненості і красномовства, щоб тільки допомогти. Чому? Та зараз потрібно скористатися удачею і врятувати друзів:

— О найблагородніша пані, хай неземна краса і гострий розум будуть довіку вам прикрасою, — підлабузнювався я в стилі сакарійців. — Прошу захисту не лише для себе, але й для двох друзів.

Обличчя начальника охорони зробилось багряним від злості, здається, ще слово — і він розірве мене на шматки. В очах багатійки з’явилось щось схоже на усмішку. Вона красномовно мовчала, а я не міг відкараскатись від нав’язливої думки, що звідкись знаю її.

— Назроле, хвали небеса, що служиш благороднішому із вельмож, наміснику Борджа! Хай слава про нашого господаря гримить на всю Сакарію! Хай люди оспівують доброту Борджа! — не шкодувала красномовства багатійка. — Ці бідняки сьогодні обідатимуть зі срібного посуду! Слава наміснику Борджа! — вигукнула жінка, і натовп підхопив хвалебну оду.

— Слава! Слава наміснику Борджа! — кричали звідусіль.