Розділ 46

Ми швидко переглянулись.

— Схопити їх! — волав Алакег.

Ескалар, зібравши останні магічні сили, спрямував жовту вогняну кулю в колону, яка підтримувала стелю спальні Бреагора. Від удару мармуровий стовп захитався і, як дерев’яний патичок, переламався на двоє. Стеля затріщала, на нас посипались камінь і балки. Тільки тоді, ухиляючись, ми усі троє кинулись у вікно. Зуфар уже був на вулиці, я майже вистрибнув, коли за спиною почув крик Ескалара. Мага привалило куском дерев’яної балки. Не вагаючись, я повернувся. Завалений вхід у кімнату, на щастя, відгородив нас від переслідувачів. Тож трохи пробабравшись, я все ж допоміг магу вибратись і, підхопивши товариша попід руки, поволік до вікна.

— Спускай його! — почув я голос Зуфара. — Тут нікого!

Ми опинилися в саду, недалеко від головної брами.

Непритомний Ескалар важко навалився на плечі. Швидко пересуватися ми не могли, але мусили. Коли досунули до велетенських дерев’яних воріт, не повірили очам. Схоже, на крик Алакега у спальню Бреагора збіглась уся охорона. Брама залишилась без нагляду. Залишалося тільки відімкнути її і опинитися на людній сакарійській вулиці.

Звернувши в найближчий провулок, ми загубились в строкатому натовпі. Але якщо Алакег не потрапив під завал, то все таки швидко нас наздожене. Та, не привернувши уваги вуличного патруля, схопити нас йому не вдасться.

— Давай в цей провулок.

— Далеко з геліонатом ми не відійдемо, — буркнув Зуфар, кивнувши на мага.

— Іншого виходу немає. Ми не кинемо Ескалара.

— Я й не кажу кидати. Для чогось несу ж його на горбі. Хоча він одразу мені не подобався, — бубонів товариш, але сунув геліоната з останніх сил. — Все, стій. Я втомився. Потрібно десь перечекати. А то один — непритомний, інший — перебинтований. Думаю, найближчому патрулю дуже сподобається наша компанія.

— Ти правий. Як щодо харчевні? Ескалар буде схожим на смертельно п’яного, а я віддам тобі плащ, який прикриє закривавлені рани. Тим часом спробую домовитись у порту, щоб нас взяли на перший-ліпший корабель, вже не важливо чи до Шанталії. На будь-який…

— Отямся, друже. Не хочу засмучувати, але ніхто нас на корабель не візьме. Без грошей, та ще й ледве живих, кому потрібні такі пасажири?

— Це не вперше. Впевнений, щось придумаємо.

— Боюсь, не цього разу… А ось і харчевня, — сказав Зуфар. — Без грошей довго не пробудемо. Але, можливо, Ескалар отямиться.

— З дороги! — почули голосний клич охорони, що супроводжувала багато оздоблену бричку. — З дороги! — кричали озброєні вершники на граційних плямистих анжирах, розганяючи натовп.

За охороною слідував наряд патруля, супроводжуючи, схоже, дуже впливову особу.

— Давай швидше в харчевню! — схвильовано скомандував друг.

— Зуфаре, поглянь туди.

Ми обернулися: недалеко стояв Алакег. Люті очиська хижо свердлили нас.