Розділ 44

Я не знав, що й відповісти. Нестерпно дивитись на обличчя Зуфара, на якому так недоречно оселився жахливий шрам. Та коли я нарешті наважився розповісти Зуфарові, той лише розсміявся.

— Ти що, брате. Тепер я нарешті схожий на справжнього чоловіка! Надто витончене обличчя завжди дратувало! Я нагадував принца, якого усі бережуть, догоджають, здувають пір’їнки. А тепер доведу власному народу, що можу захистити й на полі бою.

Я розсміявся, побоювання, як вітром здуло. Таке міг почути лише від Зуфара.

— Я захоплююся тобою, брате. І люблю ще більше. Якби не ти, я давно пропав би зі своїм песимізмом.

— А це таки правда, — вишкірився друг, і ми кинулись один одному в братні обійми.

— Зуфаре, ти так і не розповів, як вдалося позбутися кайданів на тому клятому стільці?

— О, брате, як бачиш, маю багато секретів. НУ гаразд, гаразд, розповім. Думаю, це і тобі може знадобитись. В Захрейні маю слугу, сивочолого Мегена, якого колись викупив із рабства, подорожуючи Південним Узбережжям. Щоб віддячити, старий попросив залишити його слугою. Так склалося, що на старості літ Меген залишився один-однісінький, без дому, сім’ї, нікому не потрібний. Я погодився, і чоловік став мені не стільки слугою, скільки наставником. Незважаючи на вік, старий навчав мистецтву бою краще, ніж придворні вчителі. Меген багато розповідав про пригоди в країнах, в яких я не тільки не бував, але про які навіть не чув. Саме Меген заклав зернятко любові до подорожей. Дав багато знань, яких не навчають у школах. Серед них і мистецтво відкривати будь-який замок без ключа. Старий казав, що якби я його не викупив, він би спробував втекти, відімкнувши кайдани. Та куди податися, не знав. От така історія, Айхо.

— Тепер ми маємо багато вільного часу, то може навчиш?

— Але попереджаю: потрібно запастись терпінням.

На диво, наука далася мені доволі просто. Вже пополудню я міг відчинити звичайний замок, скориставшись тим, що трапилось під рукою. Шкода, що я не знав цього раніше. Можливо, тоді Зуфар не постраждав би від потвори.

— Чим ви тут займаєтесь? — почули ми голос Ескалара за спиною. — Я дізнався, що Бреагор повертається завтра. Сьогодні вночі вам потрібно вибиратися з Сакарії.

— Вже сьогодні? — спитав я, хвилюючись за Зуфара. — Ти як, брате? — хоча розумів, що наша втеча не залежить від відповіді друга.

Сьогодні вночі наш єдиний шанс.

— Я? Та хоч зараз, аби тільки якнайшвидше вибратися із геліонатського кубла.

Я мовчки спостерігав, як зустрілися відкриті погляди Зуфара і Ескалара, але маг так і не відповів на образливу репліку друга. У кожного з них були підстави чинити саме так.

— Ескаларе, кажи, що нам потрібно робити? — перервав я німу перепалку.

— Чекайте на мене опівночі. Двері в кімнату замкніть. Я прийду, постукавши чотири рази. Ось так. — і Ескалар застукотів по дерев’яному столику.

— Найскладніше — непомітно пробратися крізь охорону, — продовжував геліонат. — Алакег підозрює. Якщо не він сам, то його люди постійно слідкують за мною. Але я щось придумаю. З кораблем теж проблема. Краще навіть мені не знати, на яке судно ви сядете. Я дам достатньо грошей, щоб ви почувались у безпеці.

— Ми можемо ніколи більше не побачитись? — запитав я, відчуваючи легкий смуток.

— Не думаю, Айхо, — відповів, усміхнувшись Ескалар. Було помітно: йому приємне моє хвилювання. — Якщо ми з тобою випадково зустрілися двічі, то обов’язково зустрінемося і втретє. Та ваше завдання сьогодні — вибратися звідси. Я проведу вас до Площі Вітрів, там попрощаємось. У порт добиратиметесь самі. Ось гроші, — маг простягнув торбинку. — Вам їх вистачить, щоб домовитись з будь-яким капітаном. Сідайте на найближчий корабель. А зараз, Айхо, замов Куріму, слузі-коротуну, арома-купальні на завтра, ніби для Зуфара. Можливо, хоч так зіб’ємо Алакега з пантелику. Робіть вигляд, що зарання лягаєте спати. А зараз я мушу іти, друзі. Зустрінемось опівночі.