Розділ 29

Я ніяково змовчав. Все складалося надто вдало, і якось не вірилось в такий несподівний поворот подій.

— Харон зараз же принесе ага-сану чогось смачненького попоїсти, — потвора поволі поповзла назад і я почув, як шумно булькнула вода.

Слова «щось смачненьке» нагадали про те, що я нестерпно голодний. Та харон не змусив довго чекати. Швидко повернувся і кинув під ноги шматок якоїсь смердючої напівгнилої тушки. Коли я подумав, що це може бути людина, знудило, і я миттєво відвернувся від жахливого шматка.

— Господарю не сподобалась їжа? — засмучено і трохи перелякано спитала потвора. — Це найкращий шматок з усіх запасів. Не карайте харона.

— Все гаразд. Не хвилюйся, я й не збирався тебе карати, ти дуже потішив мене, — переборовши відразу, відповів я. — Але я зрозумів, що не голодний, дякую за гостинність, але забери назад… цей шматок.

— Як забажає ага-сан.

І потвора, покірно захопивши смердючий шмат, поповзла геть з печери.

Історія з їжею трохи пригасила ентузіазм. Недовго я протягну голодним. Доведеться повертатися нагору, там хоч можна приготувати паляниці із сушених водоростей, такі, як пекла Есха. Раптом я згадав про торбу, в якій мали залишитись паляниці. В сумці й справді виявилось трохи хліба, але він геть розмок. Я безсило опустився на підлогу, тримаючи в руці те, що колись називалось паляницею. Спробувати підсушити цю клейку масу? Ще день без їжі — і я буду в захваті від подібного харчу.

— Ага — сан збирається їсти цю гидоту? — почув я харона, який безшумно повернувся.

Зніяковілий, намагаючись не псувати образ величного повелителя зміїв, який їсть хліб, я збирався вигадати, що відповісти. Але глянувши у вилупкуваті очі потвори, зрозумів, що нічого путнього не вийде, а я залишуся голодним. Та й харон — єдиний, хто може зараз допомогти. І я вирішив сказати, як є:

— Можливо, розчарую, але я не їм гидоту, яку ти запропонував. Я харчуюся звичайним хлібом.

Харон мовчав, і я захвилювався. Але потвора все ж мовила:

— Те, що ага-сан не хоче здаватися кращим, робить йому честь.

І вже зовсім іншим, не солодкаво-улесливим, а серйозним і навіть грізним тоном потвора продовжила:

— Я знаю, що Повелителем зміїв тебе робить лише древній амулет, що висить на шиї. Без цього маленького брязкальця ти для мене звичайний харч, — мороз пройшовся по шкірі. — Та зараз ти володар магічного артефакту, тому — і мій господар, мій ага-сан. Я довго живу на світі і пам ятаю першого найдревнішого, зустрічався не з одним Повелителем зміїв. Але ти перший, хто не використав наданої амулетом влади, щоб принизити покірного слугу.

Харон замовк, і три ока пильно глянули, зустрівшись із моїм здивованим поглядом. Дивно, але вилупкуваті очі потвори здавалися тепер не такими далекими. Я наче занурився в сиву давнину, глибоку мудрість і якусь приховану, незрозумілу сутність древньої істоти.

— Ти, певне, побачив в моїх очах те ж саме, що я в твоїх — відкриття?! — сказав харон, не чекаючи відповіді.

— Ти правий. Дивлячись на тебе, я ніби побачив інший бік древньої монети, яку багато років тримав у кишені, але дивився лише на один її бік. Я так довго вважав тебе чудовиськом, що навіть не підозрював, що в тебе може бути інша, невідома сторона.

— Я теж не думав, що в такій нікчемі, як людина, ще може бути прихований, як ти сказав? А… інший бік монети. Вже так давно я розчарувався в людях… — промовило чудовисько, і в трьох його круглих очах я побачив глибоку печаль, що ховалась за маскою люті. Це не могло залишити байдужим.

— Що ж зробили люди, примусивши тебе їх так ненавидіти?