Розділ 25

— Есхо, потрібно хоч спробувати…

— Це буде остання спроба в твоєму житті! Знаєш, малий, люди часто плутають сміливість із безумством. Саме це ти зараз і робиш. Не все, що одразу приходить в голову, потрібно втілювати в життя. Подумай добре, що буде далі, якщо твоя задумка не спрацює? А нічого! Це буде кінець! Твій кінець! Не можна жартувати зі смертю, малий!

Я розгублено дожовував паляницю.

— Спочатку тобі потрібно навчитись жити на Вершині Тиші, щоб зрозуміти, як з неї вибратись. От сьогодні і почнемо, — і Есха направилась до виходу. — Необхідно поповнити запас води. Візьму тебе з собою до Голодного Джерела, допоможеш нести глечики, а заодно і попрактикуєшся лазити по скелях. А зараз доїдай.

День видався похмурим. Біле мутне світло пробивалось крізь сірий туман, який, зачепившись за гори, повис над землею. Вологе, слизьке каміння заважало йти, не те що видиратись по скелях.

— Айхо! — крикнула Есха, випередивши на десяток кроків, — перш ніж перенести ногу, перевір чи добре вчепився руками. Одна рука і одна нога завжди мають бути опорою!

Я підняв голову. Бабця стояла на невеликому кам’яному виступі. Через туман бачив лише силует. Коли Есха підіймалась з такою легкістю, здавалось, що замість рук у неї присоски.

— Бабцю, не виходить! — захекано крикнув я навздогін. — Я ніяк не можу видертись на цей клятий схил!

— Щось не схожий ти, малий, на героя! — розсміялась Есха. — Ну нічого, скоро виправимо це! Будеш і по горах видряпуватись, і шаблею вправно махати!

Я невдоволено хмикнув. Ображений кепкуванням, вирішив спробувати знову. Щодуху схопився як можна вище за каменюку, що виступала, та вже за мить шубовснув вниз, набивши чергового синця.

— Добре, малий. Схоже, сьогодні не вдалий день для подвигів, — продовжувала насміхатись Есха. — Повертайся назад до печери, а я сама сходжу за водою. А то ще й глечика розтовчеш.

Засмучений і принижений власною невправністю, я вже зібрався ганебно повернутись. Та раптом почув шум. Ледве встиг відскочити і притиснутись до скелі, як просто на мене посипалось каміння.

— Есхо! Обережно! — крикнув бабці.

Шум від каменепаду стих. Я вибіг зі схованки і поглянув туди, де б мала стояти Есха. Туман і пилюка змішалися. Бабці ніде не було.

— Есхо, з тобою все гаразд?!

Відповіла лише разюча тиша…

— Бабцю! Відгукнись! — вже схвильовано закричав я.

Почувся якийсь шум. Я з полегшенням зітхнув, впевнений, що це Есха.

— Бабцю, я тут!

Крізь туман пробивався силует гігантської потвори, і вже за мить, прорвавши сизу пелену, з’явилася химерна голова свиста.