Розділ 20

Я остовпів.

— Есхо, ти ж знаєш, хто я?

— Ні, — в розпачі кинула стара. — Ти незвичайний, і це зрозуміло відтоді, як з’явився. Але твої вміння лякають, хоч я багато встигла у світі побачити.

Есха мовчки всадовила на камінь навпроти. Я дивився в її очі і боявся знову побачити в них холод і настороженість.

— Я не знаю, хлопче, хто ти!

Від цих слів стало сумно.

— Але інтуїція ніколи не підводить. Я не рятувала тебе від свиста. Коли я прибігла на твої крики, то побачила картину, від якої кров холонула в жилах, — і стара знову зиркнула з недовірою. — Востаннє прошу, скажи правду!

— Яку, Есхо? — спантеличено вигукнув я, — Хто, як не ти, врятувала мене від… від… Забув, як зветься потвора?

Стара задумалась, здається, вагалась:

— Я не знаю, хто врятував тебе від безжального крилатого вбивці, але це не я. Свист просто літав над тобою… Убив усю команду на кораблі, а тебе не зачепив. Холоднокровний хижак, що не знає милосердя і жалю, чомусь вдруге залишив тебе в живих! Чому, Айхо?

Після слів Есхи я відчув, як заворушилося волосся. Лише на мить уявив жахливу картину смерті друзів і нашого нещасного корабля, пригадав ту смертоносну потвору, що ринула з неба. Холодний піт заливав чоло, усього страшенно затрусило. Я все ще живий… все ще живий… а друзі… І ніби нізвідки почув моторошний пронизливий свист…

— Як ти, малий? — доносився здалеку голос бабці.

— Есхо, — сухими губами прошепотів я, відчувши в роті неприємний присмак.

— Я тут, хлопче, тут, — турботливо промовляла стара, витираючи чоло вогкою холодною шматкою. — Ну й налякав. Хвала небесам, колір знову повертається на твоє обличчя.

— Ти так і не договорила, що трапилось насправді. Хто ж врятував мене від свиста?

— Може, поговоримо про це пізніше? — обережно спитала стара.

— Ні, зараз!

— Схоже, Айхо, ти сам себе і врятував. Свисти не зачепили тебе ні на мертвому кораблі, ні зараз, немовби якась могутня невідома сила не дозволила крилатим вбивцям знищити тебе.

Очі округлились від здивування.

— І що ж це за сила, Есхо? — майже налякано запитав я.