Розділ «9»

Дзвонив Олексій Никифорович. Сказав, що сьогодні я можу відпочити, а завтра о дев'ятій зустрінемося в його офісі. Ну, хоч одна гарна новина. Я відігнала від себе думки про можливість стати жертвою маніяка-убивці, який кружляє навколо Олексія, тому перспектива подальшої співпраці вселила в мене надію.

Тепер же слід було підготувати Соню до того, що після цього диво-крему їй навряд чи захочеться виходити на люди й на її зовнішність поласяться хіба збоченці, для яких вампіри є ідеалом краси.

— Крем слід терміново… — спробувала я її попередити.

— Так, я у ванну, а потім готуватимемося до прогулянки вечірнім містом, — проспівала Сонечка, зовсім не слухаючи, і зникла за дверима.

Безперечно, маючи гіркий досвід змивання чудодійного крему, я не сумнівалася, що подруга просидить у ванній не менше, ніж годину, а може, й більше, й мені зовсім не хотілося вислуховувати її претензії щодо зумисне підлаштованої диверсії з метою перетворити її плани на велику й смердючу купу собачого лайна.

Щоб не марнувати часу, я вирішила поїхати в ресторан, де ми вчора так мило почали й так паршиво скінчили дурнуватий раут.

До ресторану дісталася доволі швидко. Ніщо так не підганяє, як цікавість, а на даному етапі мене розпирало, тому подумки я перетворилася на повітряну кульку, що легко мчить, бо її підганяє літній вітерець. Адже хотілося бодай якихось елементарних пояснень, інформації. Те, що вчора, точніше, сьогодні вночі розповів мені Олексій Никифорович, виявилося справжнім шоком. Ну, нічого собі — втрапила в халепу! Проте здаватись я в жодному разі не збиралася! Справжні герої не здаються, а я почувалася саме такою (вибачте, сама себе не похвалиш — ходиш, як твердить народна мудрість, немов обпльована). Та чому б і справді себе не похвалити, особливо, після того, як побувала на волосину від смерті. Отже, вирішено! Я спробую докопатися до істини й відповісти на запитання, за що мене хотіли вбити, прибрати, укоськати, замочити? Кому могла заважати така скромна, симпатична, весела й розумна дівчина, як я? Люблю себе… А хто ж себе не любить?

Нічого розумнішого мені на думку не спало, і я почала з місця злочину. Сподівалася розпитати там у місцевих офіціантів про чутки, які, поза сумнівом, уже розповзлися зграйкою вічно голодних тарганів.

Отже… важкі двері піддалися, незважаючи на вивіску «Зачинено».

— Ні, ні, звичайно, я бачила вивіску і знаю, що ви ще не працюєте, але в мене вкрай неприємна й термінова справа, — скорчила я заклопотане обличчя, дивлячись у вічі охоронцеві. — Учора на вечірці у вашому ресторані, я загубила дуже дорогий раритетний перстень. Сподіваюся його знайти!

— Мені дуже прикро за вашу неприємність. Я зараз проведу вас до адміністратора. Дуже сподіваюся, що вона допоможе вам. У нас рідко щось пропадає чи губиться… — розпинався молодик.

Так-так. А ось якби ви мені ще й знайшли перстень, якого в мене ніколи не було й бути не могло через комсомольську молодість і комуністичну старість дідуся та бабусі, які свого часу піднімали цілину… Як там у пісні співають? «І вийшли ми всі з народу…»

Адміністратором виявилася молода й дуже приваблива дівчина на ім’я Таня. Насамперед вона запропонувала мені каву за рахунок закладу й запросила поговорити за столиком. Їй я завела ту саму пісню, що й молодикові на дверях. Не сумнівалася, що Тетяна зрозуміє мою «проблему».

— А коли це було, не підкажете? Мені дуже важливо знати, чия це була зміна і хто міг би знайти ваш перстень. Хоча, знаєте, буває, що самі клієнти… Як би це сказати… Ні, ні, я в жодному разі не про вас…

— Я, до речі, теж працювала адміністратором, — спробувала я знайти підхід і підбадьорити Таню (ну, скажімо, це я перебільшила, бо двотижневий досвід роботи офіціанткою — все-таки трішки не те), але загальний дух закладів громадського харчування вловити мені пощастило.

— Ну, тоді ви й самі все знаєте. Теж, мабуть, траплялося, коли клієнт залишав у ресторані велику суму, але «прихоплював» виделочку або ложечку, та й не лише це… І склянки крадуть, і креманки, навіть серветки!

— Звичайно, знаю. Думаєте, що мій перстень цілком могли взяти як сувенір якісь не обтяжені коштами пані чи пан?

— Цілком можливо. Незважаючи на те, що в нас жодного разу не було випадку неповернення власникові загубленої дорогої речі нашими працівниками, не поручуся за них. Знаєте, в житті всяке трапляється…

— Ось, ось, усяке. Наприклад, учорашній інцидент… Я ще такого не бачила. Щоб жінка померла у всіх на очах, — спробувала я спрямувати розмову в потрібне річище.

— Про вчорашнє взагалі мовчу…