Розділ «30»

— Що-що? — витріщила на мене очі вахтерка.

— Тобто тут живуть і чоловіки, й жінки, й сімейні пари з дітьми?

— Ні, звичайно. У нас сімейних не селять, та й із дітьми не дозволяють жити, для таких інші гуртожитки є, — охоче пояснювала жінка, що вочевидь знудьгувалася на своєму посту. — А якщо ти дитя якесь бачила, то це, може, в гості хто зайшов, бо в нас із цим строго…

— А в чотирнадцятій кімнаті у вас тепер хто мешкає, якщо не таємниця, звичайно? — чарівно посміхнулась я вахтерці й поклала на стіл шоколадку, яка завалялася в сумці.

— А чого таїти? Галька Вахненко й Вірка Задорожня живуть. Пригадую, раніше з ними ще Ольга жила, та заміж вискочила. Вірка теж була заміж вийшла, але повернулася швидко. Добре ще, пощастило, дитину народити не встигла.

— Кажете, ні в Галі, ні у Віри нема дітей?

— Не селять у нас із дітьми, для цього є інші гуртожитки…

Повертатися на роботу зовсім не хотілося, всі справи геть-чисто вилетіли з голови, і думати про них не було ні сили, ні бажання. Але за дорученням ішло наступне доручення, й мені залишалося лише впокоритися та чекати жаданого вечора, щоб продовжити почате й остаточно розставити всі крапки над «і».

— У тебе щось трапилося? — співчутливо запитав Олексій Никифорович. — Чи, може, захворіла, Валеріє?

— Ні, нічого не сталося, — автоматично відповіла я.

Він вирішив змінити тему:

— Не важко було розібратися з речами Лєни?

Я витримала паузу, а потім дуже чітко, дивлячись йому у вічі, запитала:

— А ви впевнені, що це речі Лєни?

Тепер паузу витримував він, і не тому, що так хотів, а тому, що розгубився. Впоравшись зі своїми емоціями, Олексій Никифорович із уже зовсім безстороннім обличчям поцікавився:

— Що ти таке вигадала, Валеріє? Тепер я точно впевнений, ти нездорова… Давай-но я підвезу тебе додому…

— Не треба, сама доберуся, — спробувала відмовитись я.

— Ні, й ще раз ні! Навіть не думай, навіть не сперечайся. На тебе, мабуть, вплинули всі ці події, пов'язані з похороном… Не треба було тебе залучати… Вибач! — він заметушився, взяв мене за лікоть і потяг на вулицю до машини.

Він їхав швидко й молов якусь маячню. Ніби намагався щось залагодити, але його залагоджувальні можливості виявилися настільки незначними порівняно з обсягами того, що потрібно було охопити! З кожним кілометром накопичувався фальш пустої розмови. Він висадив мене біля під'їзду, розвернувся і зник за рогом.

Я почекала, не знаю навіщо (може, для певності) ще кілька хвилин біля під'їзду й витягла мобільний, щоб подзвонити Стасу. Про вовка промовка — приятель відгукнувся миттю: