Розділ «30»

— Це нікому не відомо. Знаю одне. Квартиру цю вона не продавала (та й не може вона її продати, Влад, виявляється, її якомусь іноземцеві заповів), а цей… — охоронець махнув у бік, де щойно проходив Олександр, — так, тимчасово живе.

Я ще для годиться побідкалась і попрощалася з ним.

Що ж, це навіть добре, що я не залізла в чужу квартиру. Цього разу мене б точно захопили на місці злочину і, чого доброго, здали в міліцію. І кому тоді доведеш, що я не квартирна злодійка, а горе-слідчий?

Тепер можна й у чужому ганчір'ї порпатися.

Поки ми їхали в Бучу, мої думки були зайняті Владом. Виходить, він знав, про те, що Лєна хотіла його смерті, й завчасно з нею розлучився. Але який сенс у цих маніпуляціях? Залишити дружину без засобів до існування? На зло, щоб не зазіхала на чоловікове майно? З іншого боку, не доведеться засмучувати Оксану. Тепер він вільний, він нічий, якщо тільки живий, звичайно… На що я дуже сподіваюся…

Я з острахом і тремтінням у руках відмикала замок. Перед очима стояла картина з мертвою Лєною, розпластаною в неприродній позі… Обережно, навшпиньки, я почала прокрадатися вглиб будинку. Усвідомлювала, що нікого тут нема й бути не може, але дурнуватий страх малював у моїй уяві примар і монстрів, готових будь-якої миті з'явитися з сусідньої кімнати.

Напевно, це прохання було для мене найнеприємнішим, але, принаймні я заспокоювала себе тим, що заберу свої дорогоцінні туфлі, а ті «крокодилячі» віддам бідним, тільки питання: кому й куди?

Мені знову не давали спокою незрозумілі передчуття. Щось дуже бентежило мене в цьому гардеробі. Але що? Я почала уважніше розглядати модний і дуже дорогий одяг.

Жінки, тільки ви зараз мене зрозумієте… У кожної з нас є улюблений стиль, колір. І ганчір'я, що його я тримала в руках, справді належало яскравій і впевненій у собі жінці. Вона любила все крикливе, відкрите, оригінальне. Цей одяг ніяк не був схожий на той, що висів у шафі в квартирі Олексія Никифоровича — дуже консервативний, спокійних тонів. Ну, невже жінка могла так змінити свій стиль? І якщо припустити, що так, то як пояснити уривки з розмов про Лєну? Чомусь особливо нав'язливо в голові кружляли кілька слів — «Дитячий світ» і «взуття на замовлення». Я кинулася в передпокій і почала без розбору приміряти то одне, то інше взуття. Воно було на мене завелике! Втім, у цьому не могло бути сумнівів, адже саме ці туфлі з крокодилячої шкіри не давали мені спокою, і зараз я зрозуміла, чому. Для повної впевненості я знайшла свої, дорогоцінні, куплені на стихійному ринку за дев'яносто гривень, і для повноти картини приміряла ще й їх. Ну ось, нога нітрішечки не зменшилася, сидять, як улиті!

І тут я сіла на підлогу просто в передпокої. Моє хвилювання переливалося через край, бо раптом я багато чого зрозуміла!

Я — дівчина тендітна й теж могла б купувати речі в «Дитячому світі», але на мене цілком можна знайти й дорослий найменший розмір, і туфлі. Весь одяг у цьому будинку був на мене завеликий, вже я можу відрізнити тридцять другий від тридцять четвертого, і якщо за роки жінка могла й погладшати (чого ніяк не скажеш про Лєну), то це ще можна зрозуміти, але взуття! Нога не виросте в довжину, хай би як ми хотіли, а все взуття в цьому будинку мені не підходило. Ось що мене мучило з самого початку, і я, помилково взувши тоді туфлі Лєни, підсвідомо це розуміла. Бо в квартирі Олексія Никифоровича взуття, дбайливо складене в коробки, на мене замале (не дарма з цікавості я його приміряла). І це означає, що якби там і тут жила та сама жінка… Вона не могла носити різний розмір туфель. Це неприпустимо!

Але якщо це не взуття Лєни, то чиє? Стоп! Значить, тут жила не Лєна! Тоді хто претендував на місце колишньої дружини Олексія Никифоровича?!

Боже мій! А кого ж ми тоді поховали?!

Я сиділа на підлозі, обхопивши голову руками. Мені здавалося, що від усіх цих висновків мій казанок вибухне. Ні, треба терміново діяти. Підхопилася з підлоги, миттю зібрала речі, що лежали в шафі, кинула в сумки взуття і, витягнувши все це добро на ґанок, попросила водія допомогти скласти його в машину. Я знала, куди його краще відвезти. Ми заїхали в гуртожиток до Галі, і я спробувала пояснити, що ці речі комусь ще будуть як манна небесна.

— Собі я їх звичайно не візьму, та й Вірка навряд чи захоче, а от дівчата в гуртожитку, думаю, розберуть це шмаття, ще й битися будуть, — сказала жінка. — Повір, їм за щастя таку одежинку отримати, самі собі таке навряд чи колись куплять.

Я не акцентувала увагу на взутті, щоб не засмучувати її, може, не помітить… І подалася до дверей. Саме цієї миті в кімнату заходила інша подруга Лєни, Віра. Вона несла досить велику миску з випраною білизною.

— Бачиш, у яких умовах живемо, — поскаржилася вона. — Навіть білизну доводиться розвішувати в кімнаті, — й почала енергійно розтріпувати мокрі речі.

Мало того, що жінки жили в скромній кімнатці, з Віркою ще була й дитина, бо серед купи білизни траплялися дитячі речі. Я ще раз подумки поспівчувала жінкам і дуже мило з ними попрощалась.

Проходячи повз грізну вахтерку, зупинилася біля неї, щоб запитати:

— Вибачте, а у вас гуртожиток асорті?