Розділ «30»

— Я нічого не думаю, і в мене нема до вас претензій, Олексію Никифоровичу, — роздратовано відповіла я. — Але я не бачу необхідності в присутності поруч із вами в тій ролі, в якій ви наймали мене на роботу. Загрози для вашого життя я також за цей час не спостерігала, тому вважаю, що гроші, які ви заплатите, й так викинуті на вітер. Хочу бути з вами чесною…

— А може, я не маю потреби в твоїй чесності! — гаркнув він. — Мені необхідна допомога і присутність порядної людини поруч. Знаєш, є така професія — гарна людина, а я зараз потребую саме такого працівника. Все! Не хочу поки нічого слухати, йди й подумай… Я готовий тобі платити більше, не поспішай… Не гарячкуй… До речі, в мене знову буде дуже особисте прохання… Розумію, що це не зовсім приємне заняття… Але не могла б ти всі речі Лєни зібрати й викинути, або… роздати бідним… чи що? Візьми ключі, водій тебе відвезе.

— Що, всі речі? — здивувалась я.

— Так, усі! Плаття, взуття, загалом, нічого не залишай. Я буду тобі дуже вдячний. Ти зрозумій, ну, не можу я нікого більше про це попросити, мені потрібна порядна людина. Не хочу, щоб обговорювали, яке шмаття носила моя колишня дружина, не хочу, щоб порпалися в брудній білизні. Сподіваюся, цим проханням я тебе не обтяжу? — він спробував узяти мене за руку, і його погляд знову був лагідним і звабливим, але зараз мені ця ніжність була ні до чого.

— Та загалом, не обтяжите, — я взяла ключі й вийшла з кабінету.

Але перш, ніж поїхати в Бучу, все-таки вирішила скористатися службовим автомобілем з власною метою. А на даний момент моєю метою знову був Олександр. Я вирішила ще разок навідатися в його житло і переглянути його верхній одяг. Та чого соромитися! Одного разу я вже там порпалася… Хіба це проблема?

Біля четвертого будинку по Старонаводницькій у цей час молодих людей із собаками не було. Ет, а як же мені потрапити в квартиру?

Охоронець грівся на літньому сонечку. Посмикавши двері з кодовим замком, я зрозуміла, що цього разу так просто не зайду. Чоловік ліниво, мов кіт, розплющив очі й поглянув на мене, мружачись від сонячних променів.

— Ви до кого? — запитав він, чемно посміхаючись.

— У шістдесят п'яту, — бовкнула я від несподіванки, бо побачила Олександра, який крокував просто до вхідних дверей. Я швидко сіла біля охоронця на лаву. А об'єкт моєї уваги, навіть не глянувши в наш бік, пішов далі.

— Та ж він із шістдесят п'ятої, — підозріло глянув на мене охоронець.

— Стривайте, але там жили Заболотні? — я зобразила подив.

— Точно, то ти до них?

— Так. Ми з Владом разом училися, — збрехала я.

— Тоді зрозуміло. Влад був хороший чоловік, царство йому небесне, але якось за раз вивіз усі свої речі, залишив їй цю квартиру, і… — тут він замовк. Я вирішила йому допомогти для підтримки такої цікавої бесіди:

— Що з ним трапилося?

— Він розбився. Уявляєш, тільки що цієї… позбувся, став вільним, і тут на тобі…

— Що ви маєте на увазі? — остання фраза мені була не зрозуміла.

— А те, що за кілька днів до смерті він із нею розлучився. Сам чув, як нагадував їй про документи для розлучення… Та не пощастило пожити вільним птахом…

— А що з нею?