Розділ «20»

І мама повідала мені жалісливу історію.

Коли вони приїхали в Санкт-Петербург, їм надали готельний номер при університеті. Звичайно, цілими днями тато на роботі, а мама, відповідно, надана сама собі. Першого тижня вона ходила по музеях, оглядала місто, їздила на екскурсії й коли ввечері поверталася, то без задніх ніг лягала спати. Але потім усе це добряче їй набридло, і вже після обіду вона страшенно нудьгувала. Тато ж звільнявся близько шостої вечора.

Але відтоді, як мама більше часу почала проводити в чеканні на тата, вона помітила дивну річ. Від нього пахло жіночими парфумами. Але найобразливіше було те, що в мами були такі самі, тому вона з упевненістю може сказати, що це не просто маячня. У тата з’явилася інша!

З'ясовувати стосунки не хотілася, і мама дипломатично мовчала, сподіваючись, що поки їй це тільки здається… Тепер вона впевнена, нічого їй не здавалося! Починаючи з вихідних, тато почав сидіти в університеті (як він казав) допізна й приходив близько десятої. Пояснював, що затримався на роботі. Тоді мама вирішила не чекати манни небесної. Вона прийшла о четвертій до університету — і що ж побачила! Тато сідав у машину до молоденької дівчини, довгоногої і «жахливо нафарбованої», до того ж, зі «статурою корови, що розпливлася» (до речі, у своєму віці мама був струнка, мов кипарис). Вони поїхали в невідомому напрямку. Повернувся того дня тато знову пізно. І маму прорвало. Вона згадала й аромат жіночих парфумів, і його вечірні запізнення, і навіть виклала останній козир — дівчина їздить на сріблястій іномарці. Але тато нічого до пуття не пояснював, сказав тільки, що вона помиляється. Відповідно, такого знущання з її ніжної і трепетною душі пережити мама не могла й першим потягом поїхала додому, попередивши батька, що подає на розлучення…

Тут знову пролунав телефонний дзвінок. Це, напевне, був тато. Я перша встигла схопити трубку, і він полегшено зітхнув.

— Привіт, доцю, добре, що це ти. Мама вже приїхала?

— Привіт. Уже приїхала й усе розповіла. Що трапилось?

— Я б теж хотів знати, яка муха її вкусила. Ти хоч мені віриш? Навіщо мені… Словом, не має значення. Важливо інше. У липні буде двадцять п'ять років, як ми з мамою одружені, і я хотів їй зробити сюрприз, купити гарний подарунок. Але ж ти знаєш, від мами приховати не можна ні копійки, а тут мені саме запропонували в приватному порядку прочитати тижневий курс лекцій з практичної психології. Платять добре. Тим паче, їздив я туди з комфортом. Мене забирала одна зі студенток і відвозила до батька на підприємство. Власне, це вона й передала мені прохання її батька про лекції. Тому сама розумієш… Ти там її заспокой. За тиждень я приїду, і ми все владнаємо.

— Тату, а… — затнулась я, бо мама стояла в дверях, посилено вдаючи, що її зовсім не цікавить наша розмова. Але водночас жадібно ловила кожне моє слово, намагаючись дослухатися, що мені говорить батько. Тато хоч і дуже неуважний, але тямущий.

— Що, мама поруч стоїть?

— Угу.

— Щодо парфумів, це в неї параноя. Повір, я користувався тільки тим одеколоном, який купувала мама, таким у темному флаконі. Більше ніде й нічим іншим… Доцю, ти ж мені віриш?

— Звичайно, татусю. Ми тебе любимо й чекаємо. Цілую, — почала я прощатися, бо мама, очевидно, хотіла сказати татові кілька теплих слів і вже була готова відібрати в мене слухавку.

— Як ти могла! — обурювалася вона. — Незважаючи на те, що він твій батько, він ще й старий розпусник і йому не місце в нашому домі!

Знову задзвонив телефон. Цього разу мама мене випередила.

— Негідник, збоченець, розпусник. Не смій нам більше дзвонити… А що? Ой! Ой! Вибачте… Так, звичайно. Тебе, — простягла вона мені трубку.

Це був Олексій Никифорович.

— Валеріє, сьогодні вихідний, але треба, щоб ти приїхала до мене додому. Є розмова!

— Уже їду!

Розлючена, я пішла у ванну. Коли вийшла, мама спробувала ще вихлюпнути частину обурення, що залишилася, але затнулася, зустрівшись із моїм поглядом.