Розділ «12»

Надворі було не надто людно. Назустріч нам по тротуару йшла дівчинка з повітряними кульками, що розвівалися від легкого, прохолодного вітерцю. І раптом, не витримавши тиску повітря зсередини, одна з них, мабуть, надто надута, лопнула. Напевне, за цим спостерігала тільки я. Хіба чоловікам цікаві маленькі діти? Обидва охоронці ніби й забули про Стаса — миттю попадали на землю та прикрили руками голови. Чи не разом вони вчилися цього трюку, що так синхронно вийшло? А Стас так і залишився з роззявленим ротом, нічого не розуміючи.

— Стасе, — покликала я. — Це кулька лопнула в дитини. Скажи своїй охороні, що ніякої небезпеки немає, нехай устають, — мене душив сміх, і сказати ще щось я просто не могла.

Очі в нього налилися кров'ю, а з вуст полилося полум'я, якщо нецензурну лайку, упереміш із зеківськими слівцями можна з таким порівняти. Зрозуміти можна було єдине. Від сьогодні хлопці могли сподіватися лише на посаду вантажників у найнепривабливішому місці. Бо де Стас зможе, — а зможе він майже скрізь, — проконтролює, щоб їх нікуди не взяли.

— Ну, подруго, а ти смілива! Я навіть сам налякався, вирішив, що настав час ратиці відкинути, — захоплювався він.

Тут із ресторану вийшов Олексій і з подивом на обличчі слухав Стаса, який запально розмахував руками, розповідаючи про казус із охороною.

Повз нас на великій швидкості промчав мотоцикл із двома рокерами. І чи то поштовх вітру був такий потужний, чи вихори від мотоцикла, а може, все разом, — мені під ноги потрапив здоровенний кругляк. Я спіткнулася, з-під туфлі вилетів камінь незрозумілої форми, покотився на проїжджу частину, а я, не втримавшись на ногах, як до цього вже колишні охоронці, здійснила політ на тротуар. При цьому спробувала втримати рівновагу за допомогою Стаса, який і досі розмахував руками, але від несподіванки він скінчив цей недовгий політ разом зі мною. Ми нагадували купу персонажів із казки «Ріпка», бо під час падіння Стас примудрився підчепити Олексія Никифоровича. Олексій унизу, на ньому вгодований Стас і нагорі я махала руками й ногами як доповнення до картини. Втім, може, ногами я б дуже й не розмахувала, бо висіла на чоловіках, але відчувала, що моє літнє платтячко відкрило для загального огляду принади, яких пристойні дівчата на вулицях не показують.

Якусь мить ми ще полежали одне на одному, розуміючи комізм ситуації, але не могли щось почати. І коли нарешті наша купа почала намагатися розповзтися в різні боки або просто злізти одне з одного, на проїжджій частині сталося неймовірне. Пролунав грім серед ясного неба, а точніше, на дорозі щось спалахнуло, оглушливий шум і якась хвиля гарячого повітря промчали повз нас, мов цунамі. Машину, що їхала в цьому місці, рвучко відкинуло вбік. Вона зачепила собою інше авто. Купа кругляків градом посипалася згори. Шибки в будинках зловісно задзеленчали. Скалки здійснювали самостійні польоти, куди їм хотілося, зачіпаючи ні в чому не винних перехожих. Люди кидалися врізнобіч і волали. При цьому чоловіче населення кричало не менше за слабшу стать і збивало з ніг останніх (тобто жінок), розчищаючи собі шлях до спокійнішої місцини. А наше тріо, яке досі лежало на тротуарі одне на одному, було посипане дрібними камінцями та склом.

Після незрозумілого землетрусу, як з'ясувалося, кожен із нас виявився «пораненим».

Олексій Никифорович роз’юшив собі обличчя, по якому тонкими цівками стікала кров, і зламав руку під тягарем Стаса, а ще тому, що тротуар був не досить м’яким для падіння. У Стаса, на мою думку, взагалі був не його день. М'яке місце в нього стікало кров’ю, на ногах він майже не тримався. Мені ж попри те, що я була нагорі, пощастило найбільше. Відбулася порваним платтям, поламаним підбором і кількома несуттєвими подряпинами на колінах.

На диво, «швидка» не дуже затрималася, хоча ні я, ні бос, ані Стас її не викликали. Про це подбали охоронці Стаса. Хлопці не встигли далеко сховатися з очей розгніваного роботодавця. І тепер знову, як вірні пси, підтримували хазяїна у вертикальному положенні. Точніше, не підтримували, а тримали на могутніх руках. Тіло його обм'якло, а дупа, посічена осколками, певно, нестерпно боліла. Це було видно з виразу обличчя, на якому гама болісних відчуттів змінювалася з дивовижною швидкістю. Зубами бідолаха скреготів так, що в мене від цього звуку по спині побігли мурашки.

Щоправда, найшвидшими та найоперативнішими виявилися міліціонери. Вони були на місці події буквально за кілька хвилин (а може, просто повз нас проїздили). Нас як головних свідків одразу на місці почали допитувати. Чоловіки нічого виразно, певна річ, пояснити не змогли. Власне, як і я. Однак коли в мене запитали, чи не бачила я людини, що могла кинути нам під ноги вибуховий пристрій, сюжет до мене дійшов у повному обсязі.

Не буду стомлювати читача подробицями. А коротко, як з'ясувалося пізніше, все було так.

Двоє молодих чоловіків (саме ті рокери), проїжджаючи повз нас на мотоциклі, кинули в бік Стаса Проніна, на якого й було вчинено замах, вибуховий пристрій (його я спершу прийняла за кругляк). Саме об нього й спіткнулася та ногою відіпхнула вбік, на проїжджу частину. Завдяки щасливому випадку цей пристрій не вибухнув у мене просто під ногами. Тому якби я не спіткнулася та не зачепила собою Стаса, а якби той… Словом, якби не впали ми вчасно на асфальт, може (прошу пробачення за чорний гумор) збирали б наші частини в різних місцях.

Нас відвезли до найближчої лікарні, оглянули й помістили чоловіків у одну палату, а мені дозволили йти додому, щедро намазавши садна зеленькою. Але, звичайно, я відразу нікуди не пішла, а не зважаючи біль, ще кілька годин сиділа в лікарні, чекаючи на результати огляду й остаточний діагноз щодо Стаса та Олексія Никифоровича. До речі, Стасові справді пощастило найменше. Ліву половину м’якого місця, ну, того, на якому сидять, «поцілував» осколок від вибухового пристрою й ніяк не хотів із таким симпатичним місцем розлучатися. Тому Проніну десь із годину ще й робили операцію з видалення небажаного предмета.

Нарешті Олексій Никифорович випровадив мене додому й суворо наказав узяти таксі.

— У громадському транспорті тобі обов'язково поступляться місцем, бо ти дуже схожа на учасника Полтавської битви. Але краще не ризикуй і не викликай у людей паніку. Ще подумають, що в нашому спокійному місті почалася війна, — напучував він.

Хочу зауважити, що від моїх бойових поранень таксисти сахались, як від чуми. Мабуть, вирішили, що п’яна бомжиха вирішила проїхати з вітерцем. Довелося витрачати час ще й на те, щоб пояснити ситуацію якійсь випадковій дівчині, що люб'язно погодилася зупинити мені таксі.

Соня відчинила двері та накинулася на мене з докорами.

— Ти ще пам'ятаєш, що я…О…О… Що з тобою?

Несподіванка дуже часто на мить позбавляє людей мови. Яка це була чудова мить у даному випадку! Я прочовгала босими ногами повз подругу. Туфлі ще перед під'їздом викинула в сміття. Не варто берегти їх на згадку про такі страшні події, тим паче, що ремонту й відновленню вони не підлягають, а зайві пояснення з мамою ні до чого. Плаття можна було викинути туди само, але не йти ж три поверхи по сходах у костюмі Єви? Навіть незважаючи на те, що в ньому я маю досить привабливий вигляд. Тому його я пожбурила в сміття вже вдома.