Розділ «12»

— Зараз подивимося, як тобі можна допомогти… Не все так погано, як здається! Ми адреси перевіримо.

— А в тебе ще й база адрес є? — я зраділа, бо знову з'явився шанс.

— Так… Тобі, до речі, пощастило. Чотири телефони випадають автоматично. Тому що, — підняв угору палець Іванко, — два належать компанії «Бліц», третій — це завод, а за четвертим телефоном і адресою знаходиться філія банку. Тому ось тобі чотири телефони з адресами і прізвищами, думаю тепер твоя подруга швидко знайде свою тітку.

Справа зрушила з мертвої точки. Ось тільки… І як я все це буду з'ясовувати? Що скажу, навіть якщо мене впустять у квартиру? Привіт, а ким для вас є хлопець Сашко, якого я зовсім не знаю, але дуже хотілося б дізнатися, і бажано якомога більше? Втім, у мене є його фото. Я почала порпатися в сумочці в пошуках пом'ятих клаптів колишньої фотографії. Так, при світлі сонячного дня моя знахідка здавалося ще нікчемнішою. Цим шматкам уже навряд чи щось могло зарадити, втім, як і вони мені. Я запопадливо розгладжувала ту частину, де було добре видно обличчя Олександра. За цим заняттям і застав мене Олексій Никифорович.

— Валеріє, сьогодні в мене діловий обід. Я візьму тебе з собою як секретаря, — підкреслив останні слова бос. — Ну, й не забувай про свої обов'язки. Наскільки мені відомо, ти ж у нас ще й психолог. Подивишся на передбачуваного партнера, може, помітиш щось цікаве.

— А ви хіба не цікавились партнером попередньо? — запитала я.

— Цікавився, але думка компетентного психолога не зашкодить, — підлестився Олексій Никифорович.

Обід мав бути цікавим. Вишукані страви, оригінальний співрозмовник Олексія Никифоровича, якого я подумки назвала Мафіозі. У вічі відразу впадали три масивні печатки на його пальцях (вони прикривали татуювання), а обличчя… Як би це сказати м'якше… Він же не винен, що має таку зовнішність… Словом, дуже схожий на людину з кримінальним минулим. Зачіска — напівбокс, кілька шрамів на обличчі, трішки розжиріле тіло свідчило про те, що його власникові нема коли займатися спортом. Утім, і його мова була далека від ідеальної. Жаргонні слівця періодично проскакували в бесіді, хоча він і намагався «виражовуватись» правильно (записано дослівно). Його охорона сиділа за сусіднім столом і попивала кока-колу, не зводячи з хазяїна погляду. Два бульдоги, готові першої ж миті кинутися на заклик.

Олексія Никифоровича цей тип називав Льохою, а мені себе відрекомендував:

— Станіслав Сидорович, але я всіх цих муток не люблю. Просто Стас. Зрозуміла? Ти секретарка? — до речі, так і хотілося виправити, адже культурні люди кажуть «секретар»).

Вони обговорювали проблеми бізнесу. Я вдавала, що зовсім не зацікавлена розмовою, хоча мої вуха ловили кожне слово.

— Я вже давно шукав собі порядного партнера для спільних справ. Були грандіозні плани, було з ким працювати, але життя внесло свої корективи й мені тимчасово довелося відсторонитися від бізнесу. Цілий рік котові під хвіст, — ділився Стас наболілим. — А коли вийшов, тобто повернувся назад, у рідне місто, мені дуже друг мій допоміг. Влад Заболотний. Може, чув про такого? — звернувся він до Олексія Никифоровича.

Той тільки заперечно похитав головою.

— От був би він живий, — провадив Стас, — ми б із ним такі справи провертали. Довіряв йому, як собі. Загинув пацан, ні за що загинув. Інша погань, о, пардон, хлопці живуть, а цьому лише двадцять вісім стукнуло. Нічого не боявся. Бачиш, — кивнув на охоронців, — яких псів собі завів? А де гарантія, що врятують? Тричі вже намагалися западло підсунути. Ледь живий лишився.

— Це ти про цього Влада говориш? — початок розповіді раптом зацікавив Олексія Никифоровича.

— Про нього, звичайно. Хлопець молодий був, та мав усе. Грошей кури не клювали. Конкретний чувак. Слово — залізо. Знаєш, скільки зараз кидал, а цей сказав — зробив. Його наші пацани поважали…

— Такий молодий, і так рано помер… — підтримав розмову мій бос.

— Автомобільна катастрофа… Коли він загинув, братва стрепенулася, думали, що хтось замовив. Навіть дружину, Оленку, підозрювали. Думали, що, через бабло зважилася на «мокруху». Наші так її дістали після його смерті, що розбірки в ментівці для неї були квіточками. Але ні, помилилися. Вона за Владом дуже побивалася. Хоча… Втім, це не так важливо Зараз, чув, зовсім у неї на цьому ґрунті дах поїхав. А навіщо в дурці гроші?

Більше нічого цікавого за столом я не почула й чомусь засумувала через незнайомого мені Влада, який так рано помер.

Час обіду добіг кінця, й ми зі Стасом дружно рушили до виходу. Олексій Никифорович затримався біля стійки бару, розраховуючись із офіціанткою.