Розділ «1»

— А сказіть васе плізвисце, либоцко? — відірвавшись від апарата, запитав лікар.

— Страшна Валерія Петрівна, мешкаю по вулиці Рокосовського, у будинку номер тринадцять, квартира теж тринадцята, працюю помічником керівника фірми «Спокій», — випалила я. — Ще щось цікавить?

— То казете, зивете в будиноцку номел тлинадцять, так? А полуц будиноцок номел тлинадцять-бе, плавильно?

— Цілком правильно, у нас навіть пошту часто плутають, бо будинки розділені тільки аркою.

І тут пузатенький лікар підвівся з-за столу й церемонно вклонився.

— Валелоцко, ви маєте вибацити нас великодусно. Лозумієте, тут незнацна помилоцка вийсла. Знову надійсов до нас дзвіноцок від сусідів із тлинадцятого-бе. Заліюцця люди — цому, мовляв, не заблали бозевільну. Сце лас вибацте нас. Залас насі санітали поїдуть до сусіднього будинку і я поплосу, сцоби вас підвезли. І сце, ось моя візитоцка — будуть плоблеми, ласкаво плосимо.

Чомусь відразу згадалися слова Козодоєва з фільму «Діамантова рука»: «Ні. Краще ви до нас». Але вголос я, звісно, нічого не сказала й попленталася за лікарем, який знову вибіг із кабінету, наче мене там і не було.

Я абияк умила обличчя, пригладила волосся і ввійшла до приймального відділення. Ті самі медсестра й санітари сиділи в кімнаті, але їхні обличчя тепер уже мали співчутливі вирази.

Ставлення суттєво змінилося. Вислухавши вибачення, я нарешті вирвалася з психушки.

Звісно, вся ніч минула без сну, бо мені було начхати, що така помилка сталася в них уперше й що вони дуже жалкують про своє недбальство.

Цілком зрозуміло, що на роботу я спізнилася, бо заснула над ранок, і голосне теленькання будильника зовсім не достукалося до моїх вух. А вже коли нарешті розплющила очі, добрела до ванної та побачила відображення якогось зомбі з темними колами під очима, то ще цілу годину намагалася замастити це неподобство. Це ж та нещасна маска, що додає свіжості й розгладжує дрібні зморщечки, а також знімає набряки й бозна-що робить, насправді перетворила мене на страховисько. А після всіляких процедур мої розпухлі та почервонілі від тоніків та решти косметичних засобів очі справляли на пасажирів маршрутного таксі незабутнє враження. Якийсь жалісливий (або хворий) чоловічок навіть поступився мені місцем. До речі, вперше в моєму житті. Мабуть, таки хворий. За останні кілька років, відверто кажучи, жодного разу не спостерігала, щоб хтось комусь поступився місцем у транспорті. А в маршрутному таксі — й поготів.