Розділ «1»

— Гляди: бешкетуватимеш, то вріжу, — здоровань підніс мені до обличчя кулака.

Від обурення я виплюнула пасту просто на одного з санітарів і почала пояснювати, що це помилка і я цілком здорова. Звичайно, ніхто не слухав мене. Тоді я спробувала застосувати прийом самозахисту, але мені заважала довга й вузька сорочка. Коли всі спроби звільнитися виявились марними, я люто вкусила одного зі здорованів за руку, сподіваючись хоча б так висловити свій протест проти насильства над вільними громадянами.

Після цього зі мною вже взагалі не церемонилися: заліпили ніжні вуста клаптем пластиру, не даючи змоги скористатися останньою зброєю. Далі один із них закинув мене собі на плече й поніс моє тлінне тільце до машини, а другий заліз у сумку, знайшов там ключі й замкнув двері.

До «психушки» їхали десь півгодини. Відверто кажучи, в костюмі ідіота, та ще й із заклеєним ротом я почувалася не надто комфортно. Та й взагалі, відвідування психлікарні в якості клієнта тішило не більше.

Але «швидка» зупинилася, й санітари потягли мене до приймального відділення.

— Це з вулиці Рокосовського? Та, що бешкетує? — поцікавилася медсестра.

— Вона. Ти не уявляєш, Галю, вона ще й кусалася! Ось, кров на халаті. У, зубата, — погрозив у мій бік вкушений здоровань. — Довелося на рота пластир наліпити. Ти вколи їй заспокійливе, а потім і Василя Федоровича покличемо.

З мене зняли одяг П'єро й здерли бридкий пластир. Якби я була палкою чорнявкою і мала проблеми з легким темним пушком над верхньою губою, котрий так засмучує багатьох жінок, можна було б заощадити на епіляції. У моєму ж випадку відчуття було таке, наче з мене живцем здерли шкіру. Ну, вже ні, чого це я себе починаю ховати? Треба боротися до кінця!

— Вийшло непорозуміння, — сказала я, ледь ворушачи губами, — загляньте в сумочку, там документи.

— Люба, ти бачила хоч одну людину, яка б добровільно попросилася в психлікарню і сказала, що вона хвора? Та в нашій країні всі здорові, незважаючи на те, що кожен третій або думає як ідіот, або поводиться, як дебіл. А у в’язницях і психушках сидять лише ті, що туди потрапили через… непорозуміння. Тому ти краще сиди сумирненько й мовчи. Буде набагато краще для тебе, — лагідним голоском, проте з нотками, які не обіцяли нічого доброго в разі нової спроби опротестувати свою появу в цих білих і водночас грізних стінах, промовила медсестра.

Я не мала вибору, тому так і зробила. Сопла собі в дві дірочки й розглядала білі стіни приймальні.

І раптом до кімнати вбіг кумедний чоловічок із тоненькими ніжками й ручками, але досить великим і круглим черевцем. Складалося враження, що він колись проковтнув Колобка.

— Ну, де наса хвола? — заторохтів він з порогу. — Так, салас підемо до мене в кабінетик, поговолимо. До леці, я, Василь Федоловиц, лікал.

І, навіть не чекаючи мене, побіг назад. Мені, власне, нічого не лишалося, як поплентатися за поглиначем Колобків.

Він сів за старенький стіл, склав руки на животі й поставив, на мій погляд, найбезглуздіше запитання.

— То сцо з вас пливело до нас, либоцко? У цому наса плоблема?

Я спробувала пояснити кумедному лікареві, що сталося, і скажу відверто, що він дуже зацікавлено й уважно вислухав мою обурену тираду.

— Ви хоцете сказати, сцо в такому вигляді не схозі на пацієнта насої лікарні? — він тицьнув мені до носа люстерко.

Звідти на мене глянула істота з палаючими очима (напевне, від обурення), навколо яких красувалися сіро-бурі синці, півобличчя мало білий колір, а волосся, якого я так і не встигла розчесати, стирчало в різні боки. До речі, як безкоштовну рекламу для лаку сильної фіксації «Леда» його можна порівняти тільки з суперклеєм «Слон».

Одягнена я була, звичайно, теж не в найкращу вечірню сукню, бо стару татову сорочку такою ніяк не можна назвати. Мама надягає її, коли фарбує волосся, а я — коли збираюся нанести живильну маску. Відповідно, плями різних кольорів і розмірів прикрашають це вбрання. Поки я милувалася відображенням потвори в дзеркалі, Василь Федорович зняв слухавку телефону, який саме задзвонив.