Розділ без назви (48)

— Недалеко, та він дає шанс, — відповів Броз. — Потім роздивитеся.

Було зрозуміло, що він прийшов до нас не для того, щоб показати запасний вихід. Броз велів Змієві ознайомити Сірка з усіма секретами бункера, даючи знати, що йому треба поговорити зі мною наодинці. Ми повернулися через земляний коридор до більшої кімнати і сіли до столу.

— О восьмій вирушаємо на осінню відправу, — сказав він. — Скликає окружний «579». Вам із Сірком треба відіспатися, бо дорога неблизька.

— Сірко теж іде? — спитав я.

— А як? Він тепер у нашій боївці. Нам же охорона потрібна?

— Так, звісно. Куди йдемо?

— До Струсівського лісу.

— Майже під самий Струсів?

— А що?

— Там же стоїть гарнізон.

Броз якось так чудно глянув на мене, наче я тримав у роті «дурачка»[70].

— Видно, що ти недавно в Безпеці, — сказав він. — А на цій відправі, як я розумію, тебе призначать райо­новим референтом СБ. То мусиш знати, чим есбіс­ти відрізняються від інших підпільників.

Мені такий поділ не дуже подобався, та я спитав:

— Чим?

Броз витримав паузу, в його зіницях скинулися веселі чортики.

— Зухвалістю.

— Он як, — холодно сказав я.

— Тобі щось не подобається?

— Звага — це добре. Але вона не завжди ви­правдана.

— Ні, звичайно. Лише тоді, коли підкута твердим розрахунком. Не я призначав місце відправи, але добре розумію логіку окружного. Зібратися там, де нікому й на гадку не спаде нас шукати. Провести збірку під носом у гарнізону — хіба це не вища кляса?