Розділ без назви (37)

— Аво, все готове! П’ю до вас, Петре Івановичу! — Гак підняв келішок, який тремтів у його руці, як козячий хвіст на морозі.

Свердлов повагом узяв свій і подивився на Михасю.

— А ви?

— Я не п’ю.

Квола усмішка поволі розтеклася його кирпатим лицем.

— «Декалог націоналіста» — чи що там у вас — за­бороняє?

— Я не п’ю горілки, — повторила Михася.

— Тоді і я не буду, — сказав він, ставлячи келішок на стіл.

Гак випив до дна і, не закушуючи, налив собі ще.

Свердлов дістав коробку «Казбеку».

— Ви дозволите?

— Куріть, — сказала Михася.

Він відкрив коробку, взяв цигарку і довго постукував штульбою[63] об намальованого на накривці чорного вершника, наче підковував йому коня. Дмухнув у штульбу, двічі стиснув її посередині з двох боків, щоб тугішою була затяжка, і нарешті припалив сірником. Затягнувшись, потримав у собі дим і поволі випустив його під стелю.

Михася принесла йому черепочок для недопалків.

Гак, заївши другий келішок оселедцем, боязко глянув на Свердлова.

— Ще одну і залиш нас, — сказав лейтенант.

Той радо закивав головою, налив, випив і, взявши окраєць хліба та кілька кружалець ковбаси, чмихнув надвір, як шкідливий кіт.

— А ви чому не їсте? — спитав у Михасі Свердлов.

— Дякую, я вже вечеряла.

— Тоді, якщо ви не проти, давайте поговоримо. Головне я казатиму не від себе, а від нашого вищого ­керівництва. Згода?