Розділ без назви (37)

— Заради світлої пам’яті Василя ми хотіли б зробити щось добре для вас. Для дорогої йому людини. Ми знаємо, що він вас кохав усім серцем. Тому вам, Волошко, багато прощається.

В’яла посмішка знов поволі розтеклася його лицем.

Михася не сподівалася почути від нього своє псевдо, але здивування не показала. Наче це було її друге ім’я по хрестинах. Як Софія. Михайлина-Софія Стасів.­

Свердлов зрозумів її роблену незворушність. Але він знав про Волошку ще багато чого.

— Як підпільниця і колишня машиністка Лемеша ви заслуговуєте найсуворішого покарання. Тут позбавлення волі тягне на всі двадцять п’ять. Ваші рідні, що живуть у селі Божиків, усі підлягають виселенню. Але ми їх не чіпали теж з поваги до Василя Мандзюка. Радянська влада кожній людині дає шанс на виправлення своїх помилок. На спокутування гріхів — так, по-вашому?

Михася мовчала.

— Чи ви вже не любите Василя? Ну, справді, яка може бути любов до мертвого? — зловтішно промовив лейтенант Свердлов. — Тим більше, коли стільки живих умирають за вами.

— Не смійте такого казати.

— Це ж Леміш назвав вас Волошкою? Він теж був у вас закоханий?

— Ні, — заперечила Михася. — Я спілкувалася лише з його кур’єром.

— Помиляєтеся. Але Леміш нас уже не цікавить, — пустив він клуб диму під стелю. — А Буревій? Коли ви зустрічалися з Буревієм?

— Я його бачила ще за війни.

— То, може, ви і з Сулимою бачилися ще за Польщі? Тоді, як у криївці хрестили буками невинних жінок.

Михася вдала ображену й мовчала.

Свердлов затоптав жовтими пальцями недопалка в черепок.

— А з Брозом ви коли зустрічалися? Може, він вам більше подобається, ніж Василь? Ну, звичайно, більше, зізнайтеся. Броз же такий ідейний, такий мужній, незламний. Вони зі Змієм навіть родичів своїх перестріляли, котрі симпатизували радянській владі.

Роздратований її мовчанням, Свердлов розпалював сам себе і від того жвавішав.

— Він же закоханий у вас, цей Броз? Та вони там усі вмирають за вами і готові перестріляти один одного, аби домогтися свого. Ви думаєте, Буревій чого в’ївся у Василя?

— Побійтеся Бога, — озвалась Михася. — Я Буревія не бачила три роки, він забув, що така є. Ті люди, яких я добре знала, погинули. Тепер я ні з ким не стрічаюся, бо вже давно не працюю в Організації.

— Не працюєте, а за Василем теж не пішли. Він же вас кликав до себе?