Розділ без назви (37)

— Не так. Зовсім не так. До нього приїжджали представники аж із Києва, вони довго дискутували, і Василь повірив у нову будучність України. А можна сказати й інакше. Повірив у нові, не криваві методи боротьби за ту будучність. Ви ж зустрічалися з ним, коли він був уже в нас?

— Стрічалася.

— Часто?

— Ні.

— Коли бачилися востаннє?

— Мали зустрітися перед тим, як він ішов на Подорожчину. Не вийшло.

— Коли ви дізналися, що Василь загинув?

Запитання було вкрай небезпечне. Свердлов це знав, тому сказав із млявою усмішкою:

— Не поспішайте, подумайте.

Він дістав ще одну цигарку «Казбеку» і так само, стукаючи штульбою по коробці, поволі підковував коня чорного вершника. Тук-тук-тук…

— А що тут думати? — сказала Михася. — Хіба можна забути, коли ти почула звістку про смерть коханої людини?

— І коли ж?

— Через день, як уже всі говорили. У Багатківцях, Раковці, Соснові…

— Від кого ви почули цю сумну звістку?

— Від чоловіка, що їхав на фірі до Соснова.

Михася трохи подумала і, показавши Свердлову «васильки з-під вій», поцікавилася:

— Це що — допит?

— Ні, дружнє розпитування, — сказав Свердлов. — Відчуваєте різницю?

Він довго не витягав цигарку з рота — то затискав її зубами, то мовби жував і чудно перекидав язиком з одного кутика губів до другого.

— Розкажіть, як загинув Василь, — попросила вона.